Більше Соломія нічого не пояснила. Остап запустив двигун і поїхав шукати основну трасу. До неї довелося добиратися дванадцять кілометрів вузькою дорогою серед лісу. Коли попереду нарешті з’явилися зустрічні фари, а поруч пронісся важкий вантажівка, звичний гул шин несподівано заспокоїв його. Світ знову виглядав упізнаваним, хоча маленька долоня й далі біліла в склі.
Так почався третій день.
До обіду все було тихо. Соломія дивилася у вікно, іноді прикривала очі, а Остап ловив себе на тому, що звикає до її присутності. До того, як вона підтягує коліна й кладе на них підборіддя, як ледь чутно зітхає, як мовчки звільняє йому місце для термоса. Він розумів, що така звичка небезпечніша за страх.
Кабіна, двадцять років колишня лише його територією, перестала здаватися порожньою. Десь усередині почала повільно відтавати частина душі, давно загрубіла від самотності. Відбувалося це зі скрипом, ніби відчинялися двері, яких роками не торкалися.
Надвечір дорога пішла поміж пагорбів. Це були не високі гори, але підйоми ставали крутішими, повороти — тіснішими. Голі осики стояли на схилах, асфальт був увесь у латках і коліях, подекуди з-під коліс вилітав щебінь. Остап скинув швидкість і ввімкнув ближнє світло.
Близько десятої вечора на спуску луснуло ліве переднє колесо.
Місце гірше годі було й вигадати: поворот, мокре покриття, а за узбіччям — крутий п’ятнадцятиметровий схил до річки. У темряві вода вгадувалася лише за рідкими відблисками.
Пізніше Остап згадував усе по секундах. Спершу сухий удар. Потім кермо вирвало ліворуч. Порожній тягач із напівпричепом однаково важив близько дванадцяти тонн, і на спуску ця маса миттю набула власної волі.
Остап вчепився в бублик, натиснув на гальмо, спробував вирівняти тягач. Напівпричіп почав складатися, зад пішов убік. У світлі фар край дороги наближався надто швидко, і вже було видно, де закінчується асфальт і починається чорна порожнеча.
Тоді кермо повернулося.
Не саме — поруч із руками Остапа з’явилися інші. Вузькі бліді кисті лягли на бублик. Соломія перегнулася через консоль, ухопилася й потягнула праворуч. Він рвонув туди ж.
Те, що сталося далі, суперечило всьому водійському досвіду. Машину з розірваною шиною, що пішла в занос на мокрому спуску, не можна повернути одним рухом керма. Її виносить, метал ламається, вага й далі йде туди, куди вже пішла. Фізика не торгується.
Але тягач послухався.
Його різко кинуло праворуч, напівпричіп випростався, і вся зчіпка завмерла впоперек смуги за метр від краю. З-під пошкодженого колеса посипалося каміння. Остап чув, як воно б’ється об схил — спершу голосно, потім усе тихіше, аж поки звук не розчинився внизу.
Він сидів, не розтискаючи пальців. Серце било у скроні, долоні тремтіли, дихання збилося. Соломія вже повернулася на своє крісло. Спина рівна, руки складені на колінах, на обличчі ані краплі поту.
— Ти цілий? — спитала вона.
— Це… ти?
— Я допомогла втримати кермо.
— Так не втримують. Таке взагалі неможливо.
Соломія нічого не відповіла. Відчинила двері й зіскочила на узбіччя. Остап вибрався слідом, усе ще відчуваючи слабкість у ногах.
Шина висіла лахміттям, диск торкався асфальту. За машиною тягнувся двадцятиметровий слід заносу, що вився до самого урвища. А потім колія раптом описувала бездоганну дугу назад, ніби її накреслив циркулем досвідчений майстер. На справній машині й сухій дорозі такий поворот вийшов би не в кожного.
Остап дивився на сліди й уперше боявся не смерті. За двадцять років він не раз опинявся поруч із нею. Страшно було інше: поруч стояла істота, здатна сперечатися з масою вантажівки й перемагати. І ця істота вже третій день їхала в його кабіні…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
