Остап знав, навіщо Соломія з ним. Принаймні знав її власну відповідь: винагорода наприкінці тижня. Тепер до строку лишалося менше п’яти днів, і обіцянка вже не здавалася смішною.
Міняти колесо вночі біля урвища він не став. Відніс знак далі назад, увімкнув усі вогні й заліз у кабіну. Соломія вже сиділа там.
— Вийди ненадовго, — сказав Остап. — Мені треба подумати самому.
Вона уважно подивилася на нього, ніби перевіряючи, чи не означає це прохання чогось більшого, потім мовчки кивнула й спустилася.
Хвилин двадцять Остап курив біля прочиненого вікна. Одну сигарету прикурював від іншої, доки тремтіння в руках поступово не минуло. Він думав повільно, важко, зате послідовно — як кладуть камінь за каменем в основу дому.
Факти були прості. Соломія знала його минуле. Не їла. Не мерзла. Її очі світилися. Уночі вантажівка проїхала десятки кілометрів без ключа. У склі з’явилася неможлива мітка. А кілька хвилин тому ця жінка втримала дванадцять тонн там, де жодної людської сили не вистачило б.
Висновок більше не потребував красивих слів.
Вона не людина.
Остап вимовив це подумки й здивувався спокою, з яким думка вляглася всередині. Не людина — гаразд. Дорога за два десятиліття показала йому досить дивного, щоб іще одна неможливість лягла поверх попередніх, як новий шар фарби на старий борт.
Він відчинив двері.
— Повертайся! Холодно!
Соломія з’явилася з-за кабіни й піднялася всередину. Лише тоді Остап помітив, що вона боса. Туфлі, в яких вона прийшла першої ночі, зникли так само безслідно, як шкатулка. Маленькі білі ступні були чисті, без подряпин, хоча вона ходила гострим щебенем.
Деякий час обоє мовчали. Потім Остап витяг з-за крісла стару армійську ковдру — незмінний запас на випадок нічної поломки — і простягнув її Соломії.
— Загорнися хоча б.
— Я не мерзну.
— А я починаю мерзнути, коли на тебе дивлюся.
Кутик її губ сіпнувся. Соломія розгорнула ковдру й накинула на плечі.
У тісній кабіні на краю урвища, під тихе потріскування двигуна, що вистигав, вони вперше заговорили не про дивини й не про дорогу. Почав Остап. Не тому, що збирався сповідатися, а тому, що мовчання стало тіснішим за стіни.
— Олеся пішла шість років тому, — промовив він, дивлячись у лобове скло. — Не до іншого. Просто зібрала речі й поїхала. Сказала, що вийшла заміж не за мене, а за дорогу.
Він провів долонею по обличчю.
— І заперечити їй було нічого. У власний дім я заходив гостем із дорожньою сумкою. Десять років Олеся мирилася з таким шлюбом, а одного разу більше не змогла. Засуджувати її нема за що: я й сам не захотів би чекати на людину, яка існує лише між двома рейсами.
Соломія слухала мовчки.
— Навіть коли приїздив, не знав, що робити. Сідав перед телевізором, тримав руки на колінах і чекав, коли знову можна буде виїхати. Найгірше — зараз живу так само. Тільки тепер ніхто не чекає і ніхто більше не йде.
Він усміхнувся без радості й повів далі:
— Матері телефоную щонеділі. Вона щоразу питає, коли приїду. Я відповідаю: скоро. Уже п’ять років це «скоро» повторюю. Їй сімдесят чотири. Город, кури, сусідка Віра заходить раз на тиждень. Я переказую гроші, ніби ними можна замінити сина.
Остап закурив. Червона цятка сигарети на мить освітила обличчя Соломії, і він побачив на ньому не ввічливе співчуття, а справжній біль. Його слова ніби зачепили всередині неї стару рану.
— Що з тобою? — спитав він.
— Нічого.
Голос у неї вперше здригнувся.
— Просто я дуже давно не почувалася живою…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
