Остап не став перепитувати. Ці слова лишилися між ними, тихі й важкі. Вони ще довго сиділи поруч. Трасою зрідка проходили машини, і тоді по стелі кабіни металися смуги світла. У коротких спалахах Соломія виглядала не загадкою й не загрозою, а самотньою жінкою, закутаною в чужу ковдру. Жінкою, яку, можливо, ніхто раніше не намагався зігріти.
Під ранок Остап задрімав. Прокинувся від легкого дотику до руки. Соломія торкнулася його кінчиками пальців.
Вони були теплими.
Уперше — по-справжньому теплими.
— Світанок, — сказала вона. — Час міняти колесо.
У сірому світлі Соломія виглядала втомленою по-людськи: під очима лягли тіні, на щоці відбився край підголівника. Ця проста пом’ятість робила її ще вродливішою, але краса тепер не лякала.
— Добре, — відповів Остап. — Піду працювати.
Він вибрався назовні. Уночі вдарив слабкий мороз, від дихання здіймалася пара. Остап озирнувся на кабіну. Соломія сиділа в ковдрі й дивилася на нього крізь скло.
Вона дихала — він бачив рух губ і грудей. Але в холодному повітрі перед її обличчям не з’являлося жодної хмарки. У її диханні не було тепла.
Остап відвернувся й поліз по запасне колесо.
Четвертий день почався майже добре. Після нічної розмови між ними виник ритм, якого раніше не було. Вранці — кава з термоса, чомусь знову повного й гарячого. Потім дорога й короткі фрази, що поступово перетворювалися на справжні розмови.
Соломія почала потроху говорити про себе. Остап відчував: це не зовсім правда, радше її тінь, проведена поруч зі справжнім. Вона розповідала, що багато мандрувала, бувала в різних містах, спостерігала за людьми. Надто довго й надто часто.
Іноді її мова раптом ставала старомодною. Вона вживала забуті звороти, після чого схаменувалася й міняла фразу. Одного разу, згадуючи якесь місто, Соломія сказала, що тоді вулицями ще ходили кінні вагони, і тут же урвалася.
Остап скоса глянув на неї.
— Я хотіла сказати — старі трамваї, — швидко виправилася вона.
Обидва зрозуміли, що обмовка була не випадковою. Обидва вирішили її не обговорювати.
До обіду вони опинилися на ділянці, яку Остап знав до останньої заправки. Тут він проходив двічі на місяць багато років. Біля розвилки стояли мотель, кафе й вантажний майданчик. Там працювала Ірина, диспетчерка місцевої транспортної бази.
Вони були знайомі близько восьми років. Жодного роману між ними не сталося, але існувала спокійна, тепла симпатія — та, що на дорозі цінується часом вище за випадкову пристрасть. Ірина голосно сміялася, говорила швидко й завжди ляскала знайомих по плечу, ніби зустрічала родичів.
Остап побачив її за скляними дверима ще під час паркування і щиро зрадів.
— Почекай тут, — сказав він Соломії. — Зайду на хвилину, там стара знайома.
На обличчі попутниці щось ледь помітно змінилося, ніби по нерухомій воді пішла брижа. Остап цього не помітив.
Ірина побачила його крізь вікно, вискочила назустріч і звично обійняла — широко, по-дружньому, притулившись щокою до куртки.
— Остапе! Ти куди зник? Уже пішли розмови, ніби перебрався на далекі закордонні рейси.
— Нікуди я не перебрався. Графік змінився, от і все.
Вона потягла його до столу й замовила наваристий суп, не питаючи, бо пам’ятала, що він любить. Остап розслабився. Ірина розповідала про роботу, начальство й рудого кота Бублика, який знову подер штори. Він слухав, усміхався й уперше за кілька днів насолоджувався звичайністю того, що відбувалося.
У кафе не було ні шкатулок, ні бурштинових очей, ні неможливих слідів. Тільки тепла їжа й знайома людина.
Він пробув там близько сорока хвилин. Вийшовши, одразу відчув холод.
Не осінній вітер, а сухий нерухомий мороз, як у морозильній камері. У радіусі десяти метрів навколо його тягача температура була приблизно на п’ятнадцять градусів нижча, ніж на решті стоянки. Межа виднілася виразно: зовні асфальт блищав від вологи, а навколо машини лежало біле коло інею.
У самому центрі цього кола, за склом кабіни, нерухомо сиділа Соломія…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
