Остап відчинив пасажирські дверцята. Усередині стояв такий холод, що його видих одразу перетворився на густу білу пару.
Соломія сиділа з рівною спиною, долоні лежали на колінах, погляд був спрямований в одну точку. Кров ніби зійшла з її обличчя. Очі потемніли до майже чорного кольору — так само, як у ту мить, коли Остап потягнувся до шкатулки.
Бічне дзеркало з боку кафе перетинала рівна тріщина від кута до кута. Скло не розсипалося; по ньому ніби провели алмазним різцем.
— Що сталося? — спитав Остап.
Соломія не відповіла.
— Звідки тріщина?
— Від холоду.
— За плюсової температури?
— Іноді буває.
Остап подивився на кафе, потім на неї. Розуміння прийшло повільно, зате одразу цілком.
— Це через Ірину?
Соломія промовчала, але на її щоці сіпнувся м’яз.
Істота, яка втримувала вантажівку на краю урвища, знала чужі таємниці й залишала мороз на асфальті, ревнувала його. Замість нового нападу страху Остап раптом розсердився. Це було перше нормальне людське почуття, спрямоване на неї: не обережність, не жах, не цікавість, а роздратування двох людей, що надто довго сидять у тісній кабіні.
— Усе, досить, — сказав він. — Ти мені дзеркало зіпсувала й влаштувала зиму на стоянці. Ірина — мій друг. Ми знайомі вісім років. Вона годує мене супом і скаржиться на кота. Якщо тобі неприємно, це не привід ламати мою машину.
Соломія повернулася. Остап чекав гніву або холодної образи, але побачив розгубленість — безпорадну, майже дитячу.
— Я не хотіла.
— А хто хотів?
— Я не вмію цим керувати. Коли в мені з’являється почуття, воно виходить назовні. Холодом. Я не звикла відчувати взагалі.
Остап видихнув. Злість іще лишалася, але стала тихішою.
— Нове дзеркало купуватимеш?
Соломія кліпнула й подивилася на тріщину.
Вона зникла. Не затягнулася поступово — просто наступної миті скло знову було гладеньким, ніби пошкодження ніколи не існувало.
Остап перевів погляд із дзеркала на Соломію.
— Гаразд. Поїхали.
Перші десять хвилин вони мовчали. Потім Соломія сказала:
— Ірина хороша. У неї добрі руки.
— Ти з нею навіть не говорила.
— Я бачила.
— Крізь вікно з тридцяти метрів?
Відповіді не було.
— У неї рудий кіт. Бублик, — навіщось додав Остап.
— Знаю. Хороший кіт.
Він подивився на неї й раптом розсміявся — коротко, хрипко, майже мимоволі. Усе було надто безглуздо: ревнива нелюдська жінка, крижане коло на стоянці й подробиці про кота диспетчерки.
Соломія спершу здивувалася, а потім усміхнулася по-справжньому — тепло, з дрібними зморшками біля очей.
— Ти перший, хто сміється поруч зі мною, — сказала вона.
— А решта?
Вона помовчала.
— Решта тільки боялися.
Сміх урвався. Не тому, що Остап злякався, а тому, що в її голосі прозвучала така глибока туга, що стало важко дихати.
— Я теж боюся, — зізнався він. — Просто інакше не вмію.
Сутеніло. Між постом і черговою заправкою Соломія простягнула руку й легко торкнулася його передпліччя. Усього на секунду.
Пальці були теплими.
Остап не відсмикнувся.
Ночувати вони зупинилися біля лісосмуги. Він заглушив мотор, відкинувся й подивився на Соломію, яка знову загорнулася в його ковдру.
— Не знаю, хто ти і що ти. Але раз нам іще кілька днів їхати разом, домовимося. Без морозів через кожну розмову. І техніку більше не чіпай.
— Домовилися.
— І ще почни їсти. Три дні на самій каві — ненормально.
Соломія тихо розсміялася. Її сміх був низьким і м’яким, і кабіна ніби справді стала теплішою.
— Раз ти просиш, постараюся…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
