На п’ятий день Соломія вперше поїла. Вранці Остап зупинився біля придорожньої заправки, узяв каву й чотири гарячі пиріжки з капустою та яйцем. Два поклав перед нею, не ставлячи запитань.
Вона довго розглядала промаслений папір. Потім обережно взяла пиріжок, ніби згадувала призначення їжі, відкусила й повільно прожувала. На її обличчі з’явився зосереджений подив.
— Смачно, — сказала Соломія.
Остап усміхнувся.
— Ти ніколи пиріжків не куштувала?
— Куштувала. Дуже давно.
Перший вона доїла неквапливо, до другого взялася вже без церемоній і в кінці машинально облизала пальці. Такий простий жест несподівано стиснув Остапові груди. У ньому не було нічого загадкового — тільки життя, якого Соломія ніби вчилася наново.
Вони виїхали на довгий прямий перегін. П’ятий день означав, що більша частина шляху лишилася позаду. Остап відчував це не за вказівниками й не за одометром. Усередині ніби перевернувся пісочний годинник, і тепер час потік швидше.
До сьомого дня лишалося зовсім небагато. Потім мала з’явитися обіцяна винагорода, а Соломії, ймовірно, належало піти — зникнути так само раптово, як вона з’явилася. Можливо, одного ранку він просто розплющить очі й побачить поруч порожнє сидіння.
Остап упіймав себе на тому, що не хоче цього.
Думка була нелогічною. Соломія не була ні дружиною, ні звичайною попутницею, ні навіть людиною. Але за кілька діб вона ввійшла в ритм його дороги: у ранкову каву, у паузи між передачами, у мовчання нічних стоянок. Права половина кабіни набула присутності. Уявити, що вона знову стане порожньою, виявилося болючіше, ніж він сподівався.
Удень за вікнами тягнувся степ. Соломія ні про що не розпитувала, однак зізнання підіймалися з Остапа одне за одним. Ніби двері, роками замкнені зсередини, нарешті піддалися, і за ними виявилося надто багато невисловленого.
Він говорив про батька, який водив важкі вантажівки ще в молодості Остапа. Про далекі рейси, тижні чекання й дитячу звичку стояти біля хвіртки, прислухаючись до знайомого рокоту мотора. Якщо звук з’являвся за кілька кварталів, це означало: батько повернувся.
Пізніше Остап сам сів за кермо і не відразу помітив, що повторює те саме життя. Дорога відбирає не грубо й не відразу. Вона діє хитріше — підміняє. Дім стає кабіною, родина — випадковими знайомими на стоянках, коріння — колесами. Людина постійно рухається і тому довго не розуміє, що насправді лишається на місці.
— Тільки краєвид змінюється, — сказав Остап.
Соломія слухала всім єством. Не готувала відповіді, не перебивала, не кивала для годиться. Її увага була повною, і від цього говорити ставало легше.
— Олеся була хорошою, — вів далі він. — Терплячою. Ми прожили десять років, а якщо скласти всі дні, коли я справді був удома, вийде, може, три роки. Вона чекала, прала мої речі, готувала до приїзду. А я заходив і не знав, про що з нею говорити. Звик до дороги: вона мовчить і нічого не вимагає. Олеся відповідала, ставила запитання, хотіла бути поруч. Я не розумів, що робити з цією близькістю.
Він помовчав, стежачи за рівною розміткою.
— Вона пішла навесні. Без скандалу. Залишила записку на кухні. Я повернувся за три дні, прочитав її і знаєш, що відчув?
— Що?
— Полегшення. Отакий я чоловік. Полегшення, бо більше не треба було вдавати, ніби в мене є дім, куди я прагну. Лишилися тільки я і траса. Чесно, без посередників.
Він гірко всміхнувся.
— За рік полегшення скінчилося. Почалася порожнеча. Заходиш у квартиру, на підвіконні пил, холодильник гуде, штори висять ті самі. І думаєш: це все? Стіни, тиша й наступний рейс?
Соломія довго мовчала.
— Ти не порожній, Остапе, — нарешті сказала вона. — Навпаки, у тобі надто багато життя. Теплого, густого. Ти просто не знаєш, кому його віддати, і возиш із собою, як важкий вантаж.
Він хотів пожартувати, але не зміг. У її очах було впізнавання, ніби його самотність мала той самий смак, що й її власна.
— Скільки тобі років? — спитав Остап.
Вона відвела погляд до бічного скла.
— Достатньо, щоб із пам’яті стерлося відчуття, коли поруч із кимось хочеться затриматися, а не зникнути.
Її долоня лежала на підлокітнику зовсім близько. Остап не торкався її, але відчував тепло. Живе, людське тепло, якого ще кілька днів тому в ній не було…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
