Уночі Остапові знову наснилася дорога. Та сама безкінечна пряма смуга, що йде в темряву, тільки тепер вантажівки на узбіччях не були порожніми.
У кожній кабіні сидів водій. Чоловіки різного віку тримали руки на кермах і дивилися просто перед собою. Очі в них були розплющені, груди підіймалися від дихання, але жоден не рухався. Тіла здавалися живими, а обличчя — мертвими, як у ляльок, з яких вийняли не механізм, а щось значно важливіше.
На панелі приладів кожної вантажівки стояла розкрита шкатулка. Усередині нічого не було.
Остап ішов уздовж колони й зазирав у вікна. Машини тяглися так далеко, що зникали в ночі. Нарешті остання виявилася його власною. Він упізнав номер, потертість на дверцятах і подряпину на крилі, отриману кілька років тому на тісній стоянці.
За кермом сидів він сам. Пальці стискали бублик, очі дивилися вперед і були порожніми.
На пасажирському сидінні була Соломія. Вона притискала до грудей зачинену шкатулку й плакала без сліз. Її обличчя спотворив такий біль, що Остап відчув його у власному тілі, ніби удар під дих.
Він закричав і прокинувся.
Соломія не спала. Вона сиділа поруч, обхопивши коліна, і нерухомо дивилася в темряву. У слабкому світлі панелі обличчя здавалося висіченим із сірого каменю. Лише жилка на шиї часто билася.
— Ти це побачив, — промовила вона. Не запитанням — ствердженням.
— Побачив.
Остап сів рівніше. Сон іще тримався в голові, але його сенс уже став ясним.
— Ті водії… Це зробила ти?
Соломія заплющила очі. На чолі проступили великі краплі, що блищали в тьмяному світлі. Вони виглядали надто густими й холодними, ніби не піт, а розплавлене скло.
— Ти не мав стати мені дорогим, — прошепотіла вона.
Розуміння прийшло до Остапа відразу, без проміжних думок. Тиждень. Обіцяна винагорода. Шкатулки перед порожніми людьми. Соломія була поруч із усіма ними.
— Ти їх убивала.
— Ні. Убивство — інше.
— Тоді що?
— Я забирала їх. Тіло не вмирало. Воно могло дихати, рухатися, їхати далі. Але всередині нічого не лишалося. Порожня кабіна на колесах.
Остап ніколи не вважав себе віруючим. Не ходив до храму, не міркував про загробне життя й не шукав таємного сенсу у випадковостях. Але підходило тільки одне слово.
— Душу?
— Душу, — підтвердила Соломія.
— Скільки їх було?
Вона довго мовчала.
— Я не рахувала. Дуже багато. Це тривало століттями.
Соломія розплющила очі. Вони були запалені, вологі, повні відчаю. У них не лишалося ні загадки, ні розрахунку.
— Мені доручили й тебе. Сім днів поруч, щоб ти звик до мене, повірив, прив’язався. Найкраще — покохав. Тоді шкатулка відкривається. Усередині шкатулки з’являється золото, але насправді вона вбирає все твоє життя: пам’ять, волю, все, що робить тебе тобою. Потім я віддаю її тому, кому служу, і їду шукати наступного. А ти лишаєшся за кермом — живою оболонкою.
Остап слухав напрочуд спокійно. Серце не пришвидшувалося, руки не тремтіли. Страх, якого він чекав, не прийшов. Натомість підіймалася важка гіркота — і чомусь не за себе.
Кожна хвилина минулих днів тепер освітлювалася інакше. Випадково впіймана пісня була приманкою. Знання його імені — частиною підготовки. Тихі погляди, обіцянка винагороди, навіть перша усмішка могли виявитися вивіреними рухами давно відпрацьованої пастки. Остап мав би відчути себе ошуканим, але поруч сиділа не тріумфальна хижачка. Соломія здавалася наляканішою за нього. Вона стискала пальці так, що нігті зблідли, і ніби чекала, коли він розчинить двері, вдарить або хоча б відвернеться.
Перед очима знову постали люди зі сну — ті, що дихали, могли тримати кермо і водночас були відсутні всередині. Остап уявив ту порожнечу, яка могла лишитися на його місці, і холод таки пройшов уздовж хребта. Але навіть тоді він дивився не на двері, а на Соломію.
— Отже, я був черговим?
Соломія опустила голову.
— Так. Я мала забрати й тебе…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
