— Чому ж не забрала? — спитав Остап.
Соломія різко втягнула повітря, ніби її вдарили.
— Бо все пішло не так. Через тебе.
Вона провела долонями по обличчю — втомленим, цілком людським жестом.
— Раніше було просто. Вони або боялися мене, або закохувалися в те, що я їм показувала, або злилися. Мені лишалося виконати роботу. Я нічого не відчувала. Ніколи. А ти побачив мої очі й не вигнав мене. Після урвища не втік. Коли я зламала дзеркало, ти насварив мене, ніби я звичайна жінка, з якою можна сперечатися. Ти простягнув мені ковдру. Купив їжу. Зізнався, що сам мерзнеш, коли бачиш мене роздягненою на холоді.
Її голос зривався, але вона вела далі:
— За весь час ніхто про мене не дбав. Ніхто не питав, чи я їла. Ніхто не вкривав. А ти це зробив, хоча розумів, що я не людина. Тепер усередині мене все ламається. Я більше не можу дивитися на тебе як на завдання.
Вона говорила так, ніби кожне зізнання доводилося видушувати із себе силою. Для неї турбота виявилася не втіхою, а потрясінням, до якого неможливо підготуватися. Соломія знала, як викликати чужу прив’язаність, але не знала, що робити, коли тепло спрямоване до неї самої й не вимагає плати. Остап бачив: саме ця проста людська річ лякає її сильніше за кару, про яку вона ще не сказала.
Остап перевів погляд на маленьку долоню в склі.
— Ти здатна забрати мою душу просто зараз?
— Здатна.
— Але не забираєш.
— Не можу змусити себе.
— Раніше могла.
— Раніше мені було байдуже.
Вона підвела очі.
— Я не хочу, щоб ти зник. Хочу, щоб ти лишався собою. Щоб був поруч.
Остап не знав, що казати. Він звик розв’язувати труднощі ключем, домкратом, досвідом і здоровим глуздом. Жоден із цих інструментів не пасував до істоти, яка плакала в його кабіні, бо не могла виконати наказ і позбавити його душі.
Тому він зробив єдине, що спало на думку. Обережно накрив долонею потилицю Соломії й дбайливо притягнув її ближче.
Вона опустила обличчя йому на плече. Тонке тіло, яке недавно втримало багатотонну машину, тепер дрібно й безпорадно тремтіло.
— Добре, — сказав Остап. — Зараз нічого не вирішимо. Потім розберемося.
Вони просиділи так до світанку. Він не прибирав руки, Соломія не піднімала голови. Спершу її тремтіння було сильним, майже судомним, потім стало тихішим. Остап відчував на плечі її дихання й думав про те, як дивно влаштований страх: ще недавно він боявся торкнутися цієї жінки, а тепер боявся розтиснути обійми.
За вікнами повільно сіріло небо. Час від часу вдалині проходили фари, ковзали по склу й на секунду висвітлювали маленьку долоню всередині триплексу. Ніч відступала без звичного шуму, ніби теж не хотіла їм заважати.
Шостий день почався з низького гулу.
Остап почув його першим. Звук нагадував роботу величезного двигуна, але не був схожий ні на дизель, ні на турбіну. Він ішов одразу звідусіль, віддавався в зубах і змушував шкіру свербіти. За п’ять секунд усе обірвалося.
Соломія прокинулася миттєво. Не потягнулася й не розплющувала очі поступово — щойно спала, а наступної миті вже сиділа рівно. На її обличчі Остап побачив страх, якого раніше не зустрічав навіть під час зізнання. Тваринний, давній, не підвладний розуму.
— Нам треба їхати, — сказала вона. — Негайно.
— Що сталося?
— Заводь. Будь ласка.
Він не став сперечатися. Повернув ключ, вивів тягач на порожню передсвітанкову трасу й почав розганятися.
— Куди?
— Тільки вперед. Не зупиняйся за жодних обставин.
Остап довів швидкість до межі, яку ще витримувала стара машина. Соломія трималася за підлокітник і постійно дивилася в бічне дзеркало.
— Від чого ми тікаємо?
— Не від чого. Від кого.
— Хто він?
— Збирач. Той, кому я зобов’язана віддавати шкатулки. Він стоїть над такими, як я.
— Чому з’явився зараз?
— До кінця п’ятого дня я мала остаточно прив’язати тебе до себе, щоб до сьомого все було готове. Але цього не сталося. Твою душу я не забрала, і він уже знає…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
