— І що він зробить? — спитав Остап.
— Візьме тебе сам. Без шкатулки, без золота, без правил. Просто забере.
— А тебе?
Соломія не відповіла, і цього виявилося досить.
— Як його впізнати?
— Чорний позашляховик без номерів. Тоновані вікна. Але головне — ти відчуєш. Поруч із ним захочеться скинути швидкість, заглушити мотор, вийти й самому підійти. Не слухай цього бажання. Що б не сталося, продовжуй їхати.
Остап кивнув. У роті пересохло, але руки лежали на кермі рівно. За двадцять років він проходив крізь хуртовини й ожеледь, тікав від п’яних зустрічних, об’їжджав перекинуті машини. Уміння вести, коли страшно, було, мабуть, єдиним справжнім його талантом.
Перша година минула спокійно. Розвиднілося, з’явилися рідкісні зустрічні, заправки почали траплятися частіше. Вони наближалися до великого міста, і Остап почав сподіватися, що переслідувач відстав.
— Він позаду, — сказала Соломія.
У дзеркалі, метрів за п’ятсот, між машинами виднілася чорна цятка. Позашляховик ішов на сталiй дистанції, не обганяючи й не відстаючи, як звір, певний, що здобич однаково видихнеться.
— Бачу.
— Не дивися довго. Він відчуває увагу.
Остап зосередився на дорозі. Спідометр тремтів біля граничної позначки, двигун працював важко, з натужним рокотом.
Минуло десять хвилин. Потім двадцять. Машина переслідувача лишалася позаду.
А тоді Остап відчув сонливість.
Вона підкралася м’яко, майже лагідно, ніби на плечі опустилася тепла ковдра. Боротьба раптом здалася непотрібною: досить зупинитися, відпочити й дозволити комусь іншому вирішити все інше.
Долоні стали важкими. Нога послабила тиск на педаль. Швидкість поповзла вниз.
Сто десять. Сто. Дев’яносто.
— Остапе! — голос Соломії хлиснув, як ляпас. — Не слухай! Тисни на газ!
Він стиснув зуби й продавив педаль до підлоги. Мотор заревів, тягач сіпнувся. Туманна важкість відступила, але Остап розумів: вона не зникла, а лише відкочувалася для нового удару.
— Він наближається.
Позашляховик був уже за сто метрів. Він рухався узбіччям, оминаючи потік безшумно й плавно, не здіймаючи ні пилу, ні бризок. На чорному кузові не було емблем, номерних знаків і навіть звичних деталей. Лобове скло здавалося суцільною непроникною пластиною.
Інші водії ніби не помічали порушника. Ніхто не сигналив, не відходив убік, не реагував на машину, яка йшла там, де нормальний автомобіль давно зірвався б у кювет. Остап не міг зрозуміти, чи справді позашляховик видимий усім, чи існує тільки для них. Ця думка на мить відволікла, і сонне навіювання знову проникло в голову.
Йому уявилося, як легко стане після зупинки: тиша, вимкнений мотор, відсутність потреби вибирати. Права нога сама трохи ослабла. Остап ударив долонею по керму, болем повернув себе в кабіну й почув поруч різке дихання Соломії. Вона теж боролася, тільки з чимось значно сильнішим.
Повітря навколо машини тремтіло, як над розпеченим асфальтом, хоча ранок лишався холодним.
— Зараз він зрівняється, — промовила Соломія мертвим голосом. — Не дивися в його вікна. Що б там не побачив — не повертай голови.
— А ти що робитимеш?
— Спробую стримати його.
Вона поклала долоню на панель приладів, розчепірила пальці й заплющила очі. Кабіна здригнулася не від дороги, а зсередини. Повітря стало щільним, ніби невидима тканина розправилася довкола них.
Чорна машина вийшла врівень.
Остап не відривав очей від дороги — стежив за лініями розмітки, знаками й мостом через річку, що наближався. І все ж на краю зору тримався чорний кузов, який ішов майже впритул до кабіни. Від нього віяло не тим морозом, який народжувала Соломія. Цей холод не змушував шукати тепла; він навіював, що простіше зникнути й більше нічого не відчувати.
Попереду починалося звуження. Дві смуги без розділювача, бетонні огорожі по краях, а назустріч летів завантажений рефрижератор, блимаючи фарами.
Міст. Зустрічна машина. Чорний позашляховик поруч. Три машини й лише дві смуги — проста, смертельна арифметика…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
