Остап не став рахувати. За частку секунди він устиг побачити бетон попереду, білу кабіну зустрічної машини й власне відображення в дзеркалі — бліде, з прикушеною губою. Потім зробив те, чого навчила дорога: перестав думати й почав діяти.
Трохи довернув кермо до правого краю й утопив педаль. Двигун захрипів, але тягач рвонув уперед. Пів метра, метр, ще один. До початку мосту кабіна опинилася на півкорпуса попереду позашляховика.
Бетонні блоки зімкнулися з боків. Зустрічний рефрижератор промчав ліворуч, обрушивши на кабіну гуркіт і повітряну хвилю. Чорній машині не лишилося місця: або гальмувати, або врізатися в огорожу.
Остап порушив застереження й глянув у дзеркало.
Позашляховик не загальмував. Не вдарився. Його контури на мить попливли, ніби кузов став рідкою тінню. Машина пройшла крізь бетонну огорожу, як вода крізь решітку, і відразу опинилася позаду тягача на тій самій смузі.
Соломія скрикнула й ударила обома долонями по панелі. Її пальці вигнулися, по зап’ястках пройшло тремтіння. На одну мить Остап побачив її обличчя: не гнівне й не страшне, а таке, що вже вирішилося. Так дивиться людина, яка вже знає ціну вчинку й усе одно його робить.
Кабіну залило світло.
Не сонячне й не електричне — воно спалахнуло з-під її рук, з її тіла, біле, гаряче, сліпуче. Спалах тривав менше секунди. Остап утратив зір, вчепився в кермо й відчув, як важку машину штовхнула невидима хвиля. На мить дорога під колесами стала м’якою, майже текучою, потім знову затверділа.
Коли він почав бачити, міст був порожній. У дзеркалах не лишилося жодної чорної тіні.
Соломія лежала, відкинувшись у кріслі. Обличчя стало сірим, руки безвольно звисали.
— Соломіє!
Вона не відповіла.
Остап з’їхав на узбіччя відразу за мостом. Він майже не пам’ятав, як увімкнув поворотник і втримав машину на вузькій смузі. Заглушивши мотор, зірвав ремінь, нахилився до Соломії й притиснув вухо до її грудей. Спершу не почув нічого. У тиші потріскував метал, за стінкою свистів вітер, десь далеко проходили машини. Потім долинув рідкий слабкий удар, схожий на хід годинника з майже розрядженою батарейкою.
Цього звуку було надто мало, але він існував. Остап чіплявся за нього, рахуючи паузи. Кожна здавалася довшою за попередню. Він кликав Соломію на ім’я, хоча розумів, що голос не здатен повернути те, що вона щойно віддала заради них обох.
— Не смій, — сказав Остап. — Чуєш? Не смій.
Він не знав, чому вибрав саме ці слова. Тримав її крижану руку між своїми долонями й грів, ніби тепла могло вистачити на двох.
Минула хвилина. Друга. Третя. Час став в’язким і безкінечним. Остап розтирав її пальці, притискав долоню до своїх грудей, ніби міг змусити чуже серце підлаштуватися під його ритм. Він ніколи не молився й тепер не знав жодної відповідної молитви, тому повторював лише заборону: не смій іти.
На четвертій хвилині Соломія розплющила очі.
Вони змінилися. Зникли бездонна чорнота й бурштиновий жар. Тепер це були звичайні карі очі змученої жінки.
— Він пішов? — спитала вона хрипко.
— Зник. Що ти зробила?
— Відштовхнула його. Тільки ненадовго. Це коштувало майже всієї моєї сили.
Соломія спробувала випростатися, але тіло не послухалося. Остап підхопив її під плечі, повернув у сидяче положення й улаштував за спиною туго скручену ковдру.
Вона дихала важко. Кожен видих перетворювався на білу пару.
Теплу, справжню пару.
Остап дивився й бачив людину. Ніби спалах на мосту спалив у Соломії більшу частину того, що не належало людській природі, залишивши крихке, хворе, смертне тіло. На скроні пульсувала тонка жилка, плечі здригалися від кожного вдиху, на прикушеній губі виступила кров. Такі дрібниці раніше були б неможливі поруч із нею. Тепер вони лякали й водночас давали надію.
— Він повернеться, — сказала вона.
— Коли він повернеться?
— Завтра. На сьомий день він приходить завжди. Це не звичка, а закон.
— І що станеться?
Соломія подивилася на нього втомленими живими очима.
— Мені доведеться зробити вибір. Але я ще не знаю, який…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
