Остап не став вимагати відповіді. Завів двигун і повернувся на трасу. Соломія сиділа поруч, загорнувшись у ковдру, і мовчала. Через деякий час вона з зусиллям підняла руку й поклала долоню йому на передпліччя. Не стиснула, не погладила — просто залишила там.
Остап накрив її руку своєю.
Шостої ночі він майже не спав. Соломія вперше за весь час заснула по-справжньому. Дихала ротом, тихо посвистуючи, як застуджена людина. Під очима лежали синюваті тіні, губи висохли й обвітрилися. Зовні в ній майже не лишилося нічого потойбічного — тільки змучена жінка в чужій ковдрі на пасажирському сидінні.
Остап дивився на неї й думав не про Збирача. Після двадцяти років самотності він перестав вірити, що присутність іншої людини може бути кращою за тишу. До порожнечі звикають, як до кульгавості: змінюють ходу, перестають помічати біль і одного дня вже не пам’ятають, як це — йти рівно.
За шість днів він згадав. Не тільки радість чужої присутності, а й відповідальність за неї: стежити, чи не змерзла людина, лишити їй гарячу каву, не смикати машину на повороті, коли вона спить. Раніше подібні турботи здавалися Остапові кайданами, через які він і втік у дорогу. Тепер вони раптом виявилися тим, що утримує саму людину від внутрішнього розпаду.
Майбутній кінець лякав сильніше за чорну машину. Завтра Соломія могла зникнути, загинути або повернутися до того, чим була. Права сторона знову спорожніє, а він лишиться сам серед звичного гулу двигуна. Ця перспектива здавалася гіршою за порожні вантажівки зі сну.
Під ранок Остап провалився в коротку, хвилин на двадцять, дрімоту. Розбудив його рух поруч. Соломія розплющила очі, побачила його й на мить осяялася чистою, беззахисною радістю. Потім згадала, що почався сьомий день, і обличчя знову стало серйозним.
— З пробудженням, — тихо сказав Остап.
— У цьому пробудженні мало доброго, — відповіла вона.
Вони виїхали рано. Соломія сиділа, обхопивши себе руками, ніби мерзла. Остап увімкнув пічку сильніше, хоча в кабіні й так було тепло.
Траса виглядала неправильно. З кожною годиною машин ставало менше. Опівдні зазвичай жвава ділянка майже спорожніла; зрідка назустріч проходив самотній легковик, і знову наставала тиша.
Зникли навіть звичні ознаки дорожнього життя: не траплялися ремонтні бригади, ніхто не стояв із відкритим капотом, не тягнувся дим від далеких стоянок. Приймач ловив тільки рівне шипіння. Остап дедалі частіше поглядав у дзеркала, чекаючи побачити чорний кузов, але позаду лежав порожній асфальт. Від цього ставало не легше, а тривожніше: переслідувач більше не потребував погоні.
— Це він, — сказала Соломія. — Розчищає дорогу.
— Навіщо?
— Йому не потрібні свідки.
Близько другої вона попросила зупинитися. Навколо був порожній перегін: поле з одного боку, рідкий ліс — з другого, ні будинку, ні заправки. Остап з’їхав на узбіччя й вимкнув мотор.
Соломія повернулася до нього. У її погляді з’явилася та ясність, яка буває після прийнятого рішення.
— Я маю розповісти все до кінця.
— Розповідай.
Шкатулка виникла в її руках так само безшумно, як і раніше. Соломія поставила темну дерев’яну коробку між ними.
— Так улаштована моя робота. Мені призначають самотнього подорожнього — того, чию відсутність помітять не відразу і кому майже нікуди повертатися. Зазвичай це водій далекого маршруту. Я займаю сусіднє крісло на сім діб і поступово стаю для нього необхідною. Що міцніше людина тримається за мене серцем, то легше шкатулці поглинути все, чим вона є.
Вона говорила рівно, але пальці дрібно тремтіли.
— Тіло продовжує жити. Усередині лишається порожнеча. А в коробці з’являється золото — плата за людську сутність. Я передаю його Збирачеві. Так закривається частина мого боргу.
Соломія провела пальцем по кришці, але не відкрила її. У цьому русі не було колишньої владності. Тепер вона торкалася шкатулки з відразою й страхом, ніби перед нею була річ, якій надто довго дозволяли визначати її життя. Пальці тремтіли дедалі сильніше, ніби після мосту навіть тримати коробку стало для неї важко.
— А я?
— Ти був наступним завданням. Мені заздалегідь дали твоє ім’я, маршрут, минуле, відомості про матір, Олесю й обручку в бардачку. Самотній, звичний до дороги, майже нікому не потрібний — ідеальний вибір.
Остап слухав із нерухомим обличчям.
— Спочатку все йшло як завжди, — вела далі Соломія. — Мовчання, таємниця, поступове зближення. Але на третій день ти вкрив мене. На четвертий я побачила Ірину й уперше відчула ревнощі. Тоді зрозуміла, що вже не зможу виконати наказ.
Вона підвела на нього почервонілі очі.
— Я покохала тебе, Остапе. Не знала, що це можливо для того, чим я була. Але це сталося…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
*Це не звернення автора, заборонено видаляти!
