— Тепер рука не піднімається завершити завдання, а зникнути й удавати, ніби нашого тижня не було, я теж не здатна, — сказала Соломія. — Лишитися поруч мені не дозволять: Збирач з’явиться до заходу сонця. За всі прожиті століття я вперше не бачу виходу.
Остап дивився на шкатулку. Така маленька коробка, а в ній, за її словами, містилися чужі життя. Тепер вона лишалася зачиненою, бо його життя Соломія не взяла.
— Але шкатулку можна передати тобі без пастки, — вела далі вона. — Я наповню її справжнім земним золотом, витративши рештки сили, якою ще можу розпоряджатися сама. Забери гроші й продовжуй шлях сам. На цьому наші дороги розійдуться назавжди. Тоді Збирач вимагатиме плату з мене, а тебе не торкнеться.
Кришка піднялася.
Шкатулка була наповнена монетами. Важкі золоті кружальця лежали гіркою, тьмяно поблискуючи в похмурому світлі. Коробка здавалася надто маленькою для такої кількості металу. Її внутрішня глибина ніби не збігалася із зовнішніми розмірами.
Остап миттю оцінив, що здатне змінити це золото. Вистачило б полагодити материн дім, оновити квартиру, замінити зношений тягач і вперше за п’ятнадцять років дозволити собі довгий відпочинок. Можливо, решти вистачило б до старості. Усі рідкісні мрії, що приходили до нього серед нічних перегонів, тепер дзвеніли в тремтячих руках Соломії.
Він бачив ці варіанти майже наяву: дах, який мати давно просила полагодити; кімнати без пилу й вічного відчуття тимчасового житла; машину, що не змушує прислухатися до кожного зайвого стуку. Золото обіцяло позбавити його багатьох клопотів. Тільки жодна з цих картин не містила Соломії. У кожній він лишався сам — просто в дорожчій кабіні й у краще відремонтованій порожнечі.
— Візьми, — попросила вона. — Це єдине, що я ще можу для тебе зробити. Їдь, поки є час.
Остап узяв шкатулку. Вона виявилася несподівано важкою й холодною. Вага металу тиснула на долоні, але сильніше тиснуло розуміння, що Соломія вже попрощалася з ним і пропонує гроші замість себе, бо все ще не вірить: хтось здатен поставити її життя вище за власну безпеку.
Соломія видихнула так, ніби в ній водночас зламалося й відпустило щось важливе.
Він відчинив дверцята й викинув коробку на узбіччя.
Коробка вдарилася об мокрі стебла й перекинулася. Золоті кружальця бризнули по бурій землі жовтими іскрами; одна монета викотилася на асфальт і озвалася тонким дзвоном.
— Остапе! — Соломія скрикнула. — Що ти зробив? Там же…
— Мені не треба.
Соломія перевела погляд із нього на узбіччя, де монети лежали серед мокрих стебел. На її обличчі змінилися переляк, нерозуміння й майже розпач. Вона ніби намагалася знайти в його вчинку прихований розрахунок, але Остап нічого не пояснював жестами й не чекав вдячності. Він грюкнув дверцятами, відрізавши кабіну від золота, повернувся до неї й зустрів її погляд спокійно й твердо — так само, як колись змусив відступити нахабного водія на заправці.
— Мені не потрібна твоя винагорода. Я хочу, щоб ти лишилася.
— Ти не розумієш. Збирач забере тебе. Ти можеш загинути.
— Можливо.
— Це не гра!
— Я знаю. Але поїхати із золотом і залишити тебе саму на узбіччі не збираюся.
Вона дивилася на нього, не вірячи почутому.
— Ти сотні років виходиш до самотніх людей, — вів далі Остап. — Скільки саме — неважливо. Увесь цей час ніхто не повертався заради тебе. Отже, я буду першим.
— Ти не можеш так вирішити.
— Уже вирішив. Я двадцять років їду вперед, коли погода, техніка й здоровий глузд радять зупинитися. Іншого таланту в мене немає. Зараз теж поїду вперед. Тільки разом із тобою.
Він запустив мотор. Тягач рушив.
У дзеркалі ще виднілися розсипані монети. Вони мерехтіли на мокрій траві, як крихітні сонця, потім почали гаснути одна за одною. За хвилину зникло все — і золото, і шкатулка, ніби їх ніколи не існувало.
Соломія тремтіла й тримала Остапа за руку. Він вів лівою, праву не вивільняв.
— Ти божевільний, — сказала вона зірваним голосом.
— Є трохи.
— Ти можеш померти через мене.
— А можеш і помилятися. Поживемо — побачимо. Так, жарт кепський.
З її горла вирвався звук, схожий водночас на короткий сміх і болісний схлип. Соломія відвернулася до вікна, ховаючи обличчя.
Збирач з’явився на заході сонця.
Сонце, весь день сховане за хмарами, прорізало обрій червоним диском і залило трасу багряним світлом. На довгій прямій ділянці попереду виникла чорна цятка. Вона не наближалася поступово: щойно була далеко, а наступної миті вже стояла впоперек дороги.
Позашляховик перекрив обидві смуги. Ліворуч тягнувся відбійник, праворуч ішов глибокий кювет. Об’їзду не було. Остап натиснув на гальмо, і важка зчіпка зупинилася за п’ятдесят метрів від чорної машини.
— Я вийду, — сказала Соломія.
— Вийдемо разом.
— Остапе…
— Разом. Або не вийде ніхто.
Вона вдивилася в його обличчя й повільно кивнула. Соломія залишила ковдру на пасажирському сидінні, і вони відчинили двері одночасно…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
