Остап обійшов тягач спереду. Соломія підійшла з другого боку, і вони стали поруч у світлі фар.
Він — високий, важкий, у робочій куртці, просякнутій дорогою й машинним мастилом, із грубими руками водія. Вона — тонка, боса, у коричневій шкіряній куртці, білій сорочці, червоній краватці й короткій спідниці. Холодний асфальт блищав під її ступнями.
Водійські дверцята позашляховика відчинилися.
З машини вийшла істота, що мала форму чоловіка. Висока, худа, у чорному пальті до землі. Обличчя Остап розгледіти не міг: воно лишалося розмитим, ніби погляд щоразу зісковзував із рис. Тільки очі виднілися виразно — жовті, нерухомі, з вертикальними зіницями.
Збирач попрямував до них. Повільно й упевнено, як господар, що входить до власного дому.
З кожним кроком повітря ставало важчим. Остап відчував, ніби йому кладуть на плечі мішок за мішком. Ноги налилися ватою, у голову повернулася знайома сонливість.
Звуки траси зникали. Спершу перестав бути чутним мотор, хоча той і далі працював за спиною. Потім пропав вітер. Лишилися тільки кроки Збирача — без стуку підошов, але з важким внутрішнім поштовхом при кожному наближенні. Соломія поруч не рухалася, однак Остап відчував, як напружене її плече.
Йому хотілося озирнутися й переконатися, що вона все ще там. Він цього не зробив. Варто було побачити її страх — і власні ноги могли підвести. Тому Остап дивився просто на розмите обличчя істоти й утримував себе найпростішою думкою: за його спиною стоїть людина, яку не можна лишити саму.
Зупинись. Ляж. Заплющ очі. Усе закінчиться.
Він уперся підошвами в асфальт і стиснув зуби.
Збирач зупинився за п’ять метрів. Подивився на Соломію, потім на Остапа. Голос пролунав не в повітрі, а просто в голові, низькою вібрацією в потилиці.
— Ти запізнилася.
— Знаю, — відповіла Соломія.
— Де шкатулка?
— Її більше немає.
Голова істоти трохи схилилася набік коротким пташиним рухом.
— А ця людина?
— Жива. І лишається собою.
— Ти не виконала роботу.
— Не виконала.
Жовті очі перемістилися на Остапа. Погляд відчувався фізично — тиснув на груди, заважав вдихнути.
— Тоді я візьму його сам. І тебе теж. Ти порушила договір і знаєш ціну.
— Знаю.
Збирач зробив крок.
Остап теж ступив — уперед і трохи вбік, затуляючи Соломію собою. Він не підняв кулаків і не промовив погрози. Просто став між нею й істотою, яка проходила крізь бетон.
Звичайна людина. Сорок три роки, хворе коліно, зношена куртка, стоптані черевики. Жодних таємних знань, зброї чи сили, здатної відповідати на диво дивом. Тільки звичка тримати напрямок, коли машину тягне до краю, і впертість, яка раніше руйнувала його життя, а тепер уперше виявилася корисною.
Збирач зупинився. У жовтих очах промайнуло не здивування, а холодна цікавість, ніби перед ним комаха порушила звичну схему поведінки.
— Відійди.
— Ні, — вголос відповів Остап.
— Ти не розумієш, що захищаєш. Вона забирала таких, як ти, сотнями. Вона не жінка, а знаряддя. Їй не належить любити, відчувати й вибирати. Вона пошкоджена, і я прийшов виправити помилку.
— А я не дозволяю.
Вітер погнав дорогою сухе листя. Довгі тіні від тягача й позашляховика лягли одна на одну, ніби зчеплені руки.
— Ти всього лише людина, — промовив Збирач. — У тебе немає сили зупинити те, що незмірно більше за тебе. І немає права утримувати те, що належить мені.
— Зате в мене є вона. Цього досить.
Істота мовчала. Тиск посилювався. Остап відчував його в суглобах, у грудях, за очима. Коліна хотіли підігнутися, голова — схилитися. Усе тіло вимагало відступити.
Він стояв. Біль піднявся від колін до попереку, у скронях гуло, перед очима попливли темні плями. Остап не намагався перемогти Збирача — розумів безглуздість такої думки. Він лише відмовлявся добровільно звільнити йому дорогу. Іноді вся людська сила, думав він, полягає не в можливості здолати більше, а в здатності не зробити крок убік.
Соломія вийшла з-за його спини й стала з ним урівень, ледь торкнувшись плечем. Її пальці обхопили Остапове зап’ястя.
— Рішення за мною, — промовила вона…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
