Жовті очі повернулися до Соломії.
— Що саме ти вибираєш?
— Віддати все, що пов’язує мене з тобою. Мою природу, силу, договір і борг. Усе, що робить мене тією істотою, якою я була. Забери це замість його душі. Замість шкатулки. Я віддаю добровільно.
Запала тиша. У ній було чути, як кров стукає в Остапових скронях.
— Ти усвідомлюєш наслідки, — сказав Збирач. Це прозвучало не запитанням.
Соломія стояла дуже рівно, але Остап бачив, як зблідли її пальці. Вона не була безстрашною. Навпаки, тепер, коли в ній уже з’явилося людське тепло, перспектива болю і смерті набула справжнього сенсу. Раніше вона спостерігала чужу смертність збоку; тепер погоджувалася впустити її в кожну клітину власного тіла.
— Усвідомлюю.
— Станеш смертною. Звичайною жінкою. Втратиш силу й більшу частину пам’яті про колишнє існування. Зворотного шляху не буде.
— Розумію.
— Старітимеш. Хворітимеш. Мерзнутимеш. Відчуватимеш страх і біль. Мине п’ятдесят чи шістдесят років — і твоє життя закінчиться, як закінчується в усіх людей.
— Згодна.
— Забудеш, ким була.
Соломія трохи міцніше стиснула руку Остапа.
— Можливо. Але я не забуду, ким вирішила стати.
У цих словах не було показної відваги. Голос Соломії звучав тихо, навіть хрипко. Вона просто називала ціну й приймала її цілком — разом із майбутнім холодом, хворобами, старістю і страхом, яких ще не вміла уявити. Остап зрозумів, що саме тому її вибір сильніший за все, що вона робила раніше своєю нелюдською силою.
Остап слухав і не міг повірити, що жінка, яку знав усього тиждень, віддає безсмертя заради нього — водія з хворим коліном, порожньою квартирою й обручкою в бляшаній коробочці. Він хотів зупинити її, сказати, що ціна надто велика, що не має права приймати таку жертву.
Слова не вийшли.
Він зрозумів: рішення належить не йому. Можливо, вперше за століття Соломія вибирала сама, не виконуючи наказу й не йдучи за чужим договором. Відібрати в неї цей вибір означало б знову зробити її знаряддям.
Остап розвернув долоню в її пальцях, і Соломія стиснула її, не відриваючи погляду від Збирача. У цьому короткому дотику не було обіцянки врятувати одне одного від усього. Було тільки погодження не залишати іншого в мить, коли він робить власний вибір.
Збирач мовчав довго. Вітер стих. Листя завмерло на асфальті, а західне світло ніби застигло, перетворивши світ на нерухому фотографію.
Потім істота простягнула руку до Соломії.
Долоня була сірою, пальці — довгими й сухими.
Соломія стиснула руку Остапа до болю. Потім відпустила й ступила вперед. Підняла свою долоню, поклала на долоню Збирача.
Світло з’явилося не спалахом, а повільним світанком.
Воно зародилося там, де торкнулися їхні пальці, і почало підійматися тонкими білими нитками. Волокна світла виходили із Соломії, ніби з неї витягували невидиму тканину, виткану за століття. У цих нитках ішло все нелюдське: бурштинове сяйво очей, крижане дихання, сила, здатна повернути вантажівку, влада над холодом і шкатулкою.
Соломія не кричала. Стояла рівно, трохи закинувши голову, із заплющеними очима. Її губи ворушилися беззвучно, ніби вона молилася словами, яких Остап не міг почути.
Світло текло в сіру долоню Збирача й зникало. Разом із ним змінювався простір довкола. Іній, що тонкою каймою з’явився біля босих ніг Соломії, танув. Маленький відбиток у лобовому склі тягача став прозорішим. У білому світлі контури чорного позашляховика за спиною істоти на мить зблякли.
Остап бачив, як на обличчі Соломії проходить біль. Не різкий, а глибокий, ніби з неї витягували пам’ять шар за шаром. На мить її губи склалися в беззвучне слово, схоже на його ім’я. Він не міг наблизитися, поки Збирач тримав її долоню, і це безсилля виявилося важчим за будь-який тиск.
Минуло кілька секунд. Нитки стали тоншими, перетворилися на одну. Остання здригнулася й обірвалася.
Збирач опустив руку.
Соломія похитнулася. Остап устиг підхопити її, перш ніж вона впала. Вона виявилася легкою, майже невагомою. Усе тіло тремтіло, зуби цокотіли, карі очі металися в переляку.
— Мені холодно, — прошепотіла вона. — Остапе, по-справжньому холодно. Я не знала, що це так боляче.
Він зняв куртку, накинув їй на плечі й пригорнув до себе. Соломія вткнулася в його груди.
Вона була теплою. Не обпікаюче й не крижано — просто такою, якою буває шкіра живої людини на холодному вітрі. Від цього звичайного тепла в Остапа перехопило подих сильніше, ніж від усіх чудес минулого тижня.
Під тканиною билося серце — швидко, нерівно, перелякано. Звичайне людське серце.
Остап підвів голову. Збирач стояв навпроти, такий самий чорний і розмитий. У жовтих очах не було ні гніву, ні вдоволення.
— Борг закрито, — промовив він. — Вона вільна. І ти вільний…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
*Це не звернення автора, заборонено видаляти!
Після короткої паузи Збирач додав:
— Пам’ять відходитиме поступово. Не відразу. Залишаться сни, уривки відчуттів, незрозуміла туга за речами, назв яких вона вже не згадає. Усе інше зникне.
— Цього досить, — відповів Остап. — Мені вистачить того, що лишиться.
Він опустив погляд на Соломію. Вона притискалася до нього, усе ще тремтячи, і, здається, чула кожне слово. У карих очах майнув новий страх — не перед Збирачем, а перед майбутньою втратою пам’яті. Остап міцніше обійняв її. Він не міг зберегти за неї прожиті століття, зате міг лишитися поруч із тією людиною, якою вона стала тепер. Це була єдина обіцянка, що не вимагала ні чудес, ні безсмертя.
Істота ще секунду дивилася на нього. У цей погляд не вміщалися людські почуття, але Остапові здалося, що Збирач відзначає його відповідь як іще одне відхилення від порядку. Потім постать повернулася всім тілом одним рівним рухом і попрямувала до позашляховика.
Дверцята відчинилися, чорна постать сіла всередину. Машина не рушила. Її кузов почав ставати прозорим: обриси попливли, асфальт проступив крізь двері й крила, як папір крізь розмиті чорнила. За кілька секунд на дорозі лишилися тільки розмітка й червоне світло заходу сонця…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
