— Тільки неділя, з другої до п’ятої, — сказав Андрій, навіть не глянувши на мене.
Він стояв у дверях своєї квартири в домашніх сірих штанях і білій футболці, на грудях якої темніла пляма від кави. За його спиною пахло смаженою цибулею, новим паркетом і якимось різким квітковим освіжувачем. Раніше в цій квартирі пахло інакше: Машиними парфумами, дитячим кремом, яблучним пирогом, який вона пекла щосуботи, хоч ніколи не вміла гарно защипувати краї.
Тепер Маша вже вісім місяців лежала на міському кладовищі, а я стояла на порозі її колишнього чоловіка й просила не грошей, не квартири, не допомоги. Я просила побачити онука.
— Андрію, я ж йому не чужа, — тихо сказала я. — Я бабуся. Він до мене звик. Ти ж сам знаєш, скільки він у нас ночував, поки Маша працювала.
Андрій нарешті підвів очі. У них не було ні злості, ні болю. Лише втомлене роздратування, ніби я прийшла не по живу дитину, а по стару каструлю, яку давно пора було викинути.
— Я вже сказав, Ольго Петрівно. У нас тепер свій режим.
Слово «у нас» він вимовив особливо твердо.
З глибини квартири почувся тонкий дитячий голос:
— Баба Оля прийшла?
У мене всередині все обірвалося. Я машинально ступила вперед, але Андрій перегородив прохід плечем.
— Артеме, йди до кімнати, — кинув він, не обертаючись.
— Я хочу до баби Олі!
У коридорі майнула світла маківка, потім хлопчик вискочив з-за рогу в смугастих шкарпетках, у яких одна п’ята вже була протерта. Мій Артемко. Схудлий, витягнутий, із синцями під очима й чужою короткою стрижкою, від якої стирчали вихри. Він побачив мене й усміхнувся так широко, що в мене защипало в носі.
— Бабусю!
Він кинувся до мене, але Андрій схопив його за плече.
— Ми домовлялися, — сказав він крізь зуби.
— Тату, ну я тільки обійму…
За спиною Андрія з’явилася жінка. Висока, худа, з ідеально гладким темним волоссям, зібраним на потилиці. На ній був світлий костюм, як у ведучих ранкових передач, і м’які капці з пушком. Вона усміхнулася мені так, ніби ми зустрілися на сходах після приємного сусідського чаювання.
— Добрий день, Ольго Петрівно. Я Світлана.
Я знала, хто вона. Андрій привів її в дім через три місяці після Машиних похоронів. Спершу казав: «допомагає з Артемом», потім: «ми дорослі люди», потім: «дитині потрібна мати». І ось тепер ця жінка стояла в Машиній квартирі, біля Машиного дзеркала, де ще залишалася маленька подряпина від Артемчиної машинки, і називала себе Світланою, ніби нічого особливого не сталося.
— Добрий день, — вичавила я.
Артем дивився то на мене, то на батька, і нижня губа в нього тремтіла.
— Можна, він зі мною хоча б сьогодні погуляє?
