Свекор увірвався до спальні молодят і одним різким рухом зірвав із невістки ковдру.
— Підйом!
Марта скрикнула, судомно прикриваючись руками, і кілька митей узагалі не розуміла, де вона і чому над нею стоїть чужий чоловік. Перший ранок після весілля вона уявляла собі зовсім не так.
Це сталося на початку двотисячних.
У Микиту Марта закохалася майже одразу. Він здавався їй людиною, на яку можна спертися: зібраний, охайний, підтягнутий, із рівною поставою та спокійними рухами. У його кімнаті речі завжди лежали на своїх місцях, одяг був чистий і випрасуваний, а на кухні після нього не лишалося ні крихти, ні немитого посуду. Він умів готувати, не розкидав шкарпеток, не запізнювався і взагалі справляв враження чоловіка, в якого з дитинства всередині встановлено правильний порядок.
Якось увечері, коли Микита після вечері неквапливо протирав стільницю, Марта не стрималася й усміхнулася.
— Ти точно існуєш насправді? Звідки в тебе ця бездоганність?
Він навіть не зніяковів. Лише трохи знизав плечима, ніби нічого особливого в цьому не було.
— Батько привчив. Він суворий, інколи аж занадто, зате дисципліну вбив міцно. Стежити за собою, займатися, не розпускатися — у нас це завжди було обов’язково.
— Тепер мені ще цікавіше з ним познайомитися, — сказала Марта цілком щиро.
Пізніше вона не раз згадувала цю фразу й шкодувала, що вимовила її вголос.
З батьками Микити вона вперше зустрілася в ресторані. Його мати, Тамара Андріївна, привіталася ледь чутно, ніби вже самим своїм існуванням перепрошувала, усміхнулася несміливо й швидко сіла, наче боялася зайняти забагато місця.
Зате батько Микити ніби зайшов не до зали, а на плац.
— Владислав Петрович, — відрекомендувався він голосно й простягнув руку.
Його голос пролунав так різко, що люди за сусіднім столиком мимоволі озирнулися. Марту він не стільки вітав, скільки перевіряв: погляд ковзнув по волоссю, обличчю, руках, спідниці, взуттю. Він затримувався на кожній дрібниці, як людина, що заздалегідь шукає ваду.
— Туфлі брудні, — нарешті промовив він.
Марта розгубилася.
— Що?
