— спитала я. — Я суп йому зварила. Котлети. Він любить.
Світлана трохи схилила голову.
— Ми не проти вашого спілкування. Просто Артемові зараз потрібна стабільність. Він і так пережив травму.
Я не відразу зрозуміла, що вона говорить про смерть моєї доньки так рівно, як про застуду.
— Стабільність, — повторила я. — Це коли дитину від бабусі відрізають?
Андрій різко видихнув.
— Не починайте. Маша сама багато в чому винна, що в Артема тепер проблеми з прив’язаністю.
У скронях у мене застукало.
— Що ти сказав?
Він відвів погляд, але вже не відступив.
— Я сказав те, що сказав. Не треба робити з неї святу. Вона була нервова, істерична. Ви це знаєте.
Я відчула, як пальці на ручці сумки німіють. Нервова. Істерична. Моя Маша, яка після розлучення з ним тихо плакала у ванній, щоб Артем не чув. Моя Маша, яка три роки сама тягнула іпотеку, роботу, гурток малювання, лікарняні, батьківські чати й його вічні обіцянки «наступного місяця точно допоможу».
— Ти при ній так не говорив, — прошепотіла я.
— При ній багато чого не можна було говорити.
Світлана м’яко поклала руку йому на лікоть.
— Андрію, не треба. Ольга Петрівна теж у горі.
Мені раптом стало нестерпно від її голосу. Від цієї гладкості. Від її руки на його рукаві. Від того, як Артем тихо стиснув край футболки батька, чекаючи, чим закінчиться розмова дорослих.
— Артеме, — сказала Світлана вже йому. — Бабуся прийде в неділю. Ми ж обговорювали.
— Але сьогодні теж неділя, — пробурмотів він.
На секунду в коридорі стало так тихо, що я почула, як на кухні клацнув чайник.
Світлана всміхнулася вже не так тепло.
— Сьогодні в нас сімейний день.
Сімейний.
Я стояла й розуміла, що зараз закричу. Не зможу стриматися. Скажу щось таке, після чого вони справді грюкнуть дверима й більше не пустять мене навіть на сходовий майданчик. Тому я присіла навпочіпки просто на порозі, простягнула руки й сказала:
— Іди до мене, мій хороший.
Андрій не встиг утримати. Артем рвонувся й утиснувся в мене всім тілом. У нього волосся пахло чужим шампунем. Не тим ромашковим, який купувала Маша, а солодким, дорослим. Він так міцно обійняв мене за шию, що я ледь не задихнулася.
— Бабо Олю, ти прийдеш? Правда?
— Прийду, — сказала я йому в маківку. — Обов’язково прийду.
— Щонеділі?
Я підвела очі на Андрія.
— Щонеділі.
Андрій дивився кудись убік. Світлана стояла за його плечем і повільно погладжувала пальцем срібний браслет на зап’ястку.
Двері зачинилися переді мною тихо. Без грюкоту. Але в мене було відчуття, що вони захлопнулися просто всередині грудей.
Того вечора я довго сиділа на кухні. На столі холонули котлети, яких Артем так і не скуштував. На підвіконні лежала його стара рукавичка з відірваним великим пальцем. Він забув її ще взимку, коли Маша була жива, а я все не могла викинути. За вікном темнів двір, унизу хтось грюкав дверцятами машини, собака тягнув повідець, біля під’їзду курив сусід Микола.
Телефон лежав поруч. Я кілька разів відкривала листування з Машею. Останні повідомлення були прості, побутові.
«Мам, купи Артемові шкарпетки, якщо побачиш недорогі».
«Я затримаюся, забери його із садочка».
«Не сварись з Андрієм, будь ласка. Потім мені гірше».
Останнє повідомлення я перечитувала найчастіше. Воно було надіслане за два дні до аварії. Тоді я злилася на Машу: чому знову «не сварись», чому все треба згладжувати, чому вона до останнього боялася вивести Андрія на пряму розмову про аліменти й поділ платежів. А тепер цей короткий текст жив у мені, як скалка.
«Потім мені гірше».
Я не знала, що саме їй було гірше. Не встигла спитати. Маша загинула вранці під дощем, коли їхала на роботу. Звичайна слизька дорога, чужий занос, удар збоку. Мені потім казали: миттєво. Не мучилася. Ніби це мало втішити….
