Першої неділі я чекала з такою тривогою, ніби мала йти на іспит, від якого залежало все життя. Зранку встала о шостій, хоча зустріч була лише о другій. Напекла сирників, які вийшли криві, зварила компот, поклала в сумку вологі серветки, запасні рукавички, шоколадку, маленький альбом і олівці. Потім переклала все в іншу сумку, потім назад.
О першій сорок я вже стояла біля Андрієвого під’їзду. Руки тремтіли. Я ховала їх у кишені пальта.
Артема вивела Світлана.
— Андрій на роботі, — сказала вона. — Ми вирішили, що ви можете погуляти в парку. Тільки без солодкого. І, будь ласка, не розпитуйте його зайвий раз про маму. Це заважає терапії.
— Якої терапії? — спитала я.
— Ми займаємося вдома. За рекомендаціями.
Вона поправила Артемові шарф. Хлопчик стояв тихо, не кидався до мене, як раніше. Тільки очі в нього світилися.
— Привіт, бабусю.
— Привіт, мій рідний.
Я простягнула руку, і він вклав свою маленьку долоню в мою. Долоня була холодна.
Ми йшли до парку повільно. Сніг уже зійшов, але земля біля бордюрів ще була чорна, мокра. Артем спершу мовчав. Дивився під ноги, наступав на тріщини в асфальті, ніби грав сам із собою.
— Ти виріс, — сказала я. — Скоро мене переженеш.
Він скоса глянув на мене й ледь усміхнувся.
— Тато каже, я маю стати сильним.
— А ти й так сильний.
— Ні, я плакав уночі. Сильні не плачуть.
Я зупинилася.
— Хто тобі це сказав?
Він знизав плечима.
— Ніхто. Так просто.
Але плечі в нього сіпнулися надто швидко. Так діти роблять, коли вже знають: краще не говорити.
У парку ми сіли на лавку біля дитячого майданчика. Я дістала термос, налила йому компот у кришку. Він узяв обома руками й довго дув, хоч компот був теплий, не гарячий.
— У садочку нормально? — обережно спитала я.
— Нормально.
— З Вадиком дружиш?
— Він тепер із Данею грається.
— А ти?
— А я вдома граюся.
— У що?
Артем пожвавішав. Уперше за день.
— У нас із новою мамою є гра. Секретна.
Я відчула легкий укол, але змусила себе всміхнутися.
— Секретна? Цікаво.
Він нахилився ближче, стишив голос:
— Тільки ти татові не кажи. А то Світлана засмутиться.
У мене всередині щось напружилося.
— Добре, не скажу. А що за гра?
Артем поставив кришку з компотом на лавку й почав колупати нігтем облуплену фарбу.
— Називається «погана мама». Світлана каже, що треба витягти з голови стару маму, щоб нова мама туди помістилася. Ми беремо мамині фотографії й кажемо, що на них неправильно.
Я не відразу зрозуміла сенс слів. Вони ніби пройшли повз мене, торкнулися шкіри холодом і повернулися назад.
— Що значить — неправильно? — спитала я, і голос мій став чужим.
— Ну… — Артем насупився, намагаючись пригадати. — Наприклад, мама на фото сміється. Світлана питає: «А чому вона сміється, якщо потім покинула тебе?» А я маю сказати: «Бо вона вдавала». Якщо скажу правильно, можна наклеїти зірочку.
У мене похололи пальці. Настільки, що я насилу втримала термос.
— А якщо неправильно?
Він зітхнув, як маленький старий.
— Тоді треба сидіти на стільці й думати, чому я захищаю людину, яка зробила татові боляче.
Перед очима в мене попливли голі гілки дерев, мокрі гойдалки, жінка з візочком біля доріжки. Я почула, як десь поруч сміється дівчинка, і цей сміх видався недоречним, майже страшним.
— Артеме, — сказала я обережно. — А хто вигадав таку гру?
— Світлана. Вона каже, що вивчала психологію. Ще ми граємо в суд.
— У суд?
Він кивнув.
— Я суддя. Тато розповідає, яка мама була, а Світлана записує. Потім я маю вирішити, чи можна мамі лишитися в нашій сім’ї. Якщо вирішу, що можна, тато сумує й каже, що я його зрадив.
Мене кинуло в холодний піт. Справжній. Під коміром стало мокро, спина крижана, а обличчя ніби задерев’яніло. Я сиділа на лавці, дивилася на восьмирічну дитину, яка спокійно розповідала про речі, для яких у неї навіть не було слів, і не могла вдихнути.
— Бабо Олю, ти чого? — злякався він.
Я змусила себе кліпнути. Потім узяла його руки у свої.
— Нічого, сонечко. Просто вітер.
— Ти не плач.
— Я не плачу.
А сльози вже текли. Я відвернулася, швидко витерла щоку рукавом.
Артем посунувся ближче до мене.
— Світлана каже, якщо я сумуватиму за мамою, вона не зможе стати справжньою. Але я все одно сумую. Тільки тихо.
Я пригорнула його до себе й відчула, як у нього під курткою тремтить спина.
— Ти маєш право сумувати, — сказала я. — За мамою можна сумувати завжди. І любити її можна завжди. Це не зрада.
Він підвів голову.
— А тато каже, мама нас покинула.
Я ковтнула клубок у горлі.
— Мама загинула. Це не те саме, що покинула.
— Я знаю. Але коли я так кажу, тато злиться.
Я хотіла одразу забрати його й не віддавати. Просто підхопити на руки, посадити в автобус, поїхати до себе, замкнути двері на всі замки. Але я знала: Андрій викличе кого завгодно, скаже, що я вкрала дитину, що я неадекватна. Він уже почав будувати навколо Артема нову правду, де Маша винна, а я заважаю.
О п’ятій без десяти ми підійшли до під’їзду. Світлана чекала біля дверей, хоч було холодно. Стояла в довгому бежевому пальті, з телефоном у руці.
— Ви запізнилися на чотири хвилини, — сказала вона.
— Ваш годинник поспішає, — відповіла я.
Артем міцніше стиснув мою руку.
— Бабуся прийде наступної неділі?
