— Звісно, — сказала Світлана. — Якщо бабуся дотримуватиметься правил.
Вона подивилася мені просто в очі. У її усмішці не було нічого теплого.
Коли я повернулася додому, мене трусило так, що ключ не потрапляв у замкову щілину. У квартирі було темно. Я не стала вмикати світло. Сіла в передпокої на низький табурет, де Артем зазвичай знімав черевики, і втупилася у свої мокрі чоботи.
«Погана мама».
«Витягти з голови».
«Якщо вирішу, що можна, тато сумує».
Я дістала телефон і набрала Андрія. Він відповів не одразу.
— Що ще?
— Що ви робите з дитиною? — спитала я.
— Ви про що?
— Не вдавай. Він розповів про ваші ігри.
Пауза тривала секунди три.
— Ольго Петрівно, — сказав він уже іншим голосом, обережним і холодним. — Я попереджав: не лізьте у виховання.
— Виховання? Ви змушуєте його судити мертву матір!
— Ми допомагаємо йому відпустити травматичний образ.
— Ти хоч чуєш себе?
— Я чую, що ви знову влаштовуєте істерику. Саме тому я й обмежив спілкування.
У мене потемніло в очах.
— Андрію, якщо ти не припиниш, я піду куди треба.
Він усміхнувся.
— Куди? До суду? В опіку? І що ви скажете? Що дитина грає вдома? Що доросла жінка, яка була вчителькою молодших класів п’ятнадцять років тому, краще знає, як виховувати мого сина?
— Я скажу правду.
— Правда, — повторив він. — Ви зі своєю правдою Машу до чого довели? Вона вас слухала, от і нервувала постійно.
Я різко встала.
— Не смій.
— А ви не смійте налаштовувати сина проти мене і моєї сім’ї. Ще одна така розмова — і неділі закінчаться.
Він скинув виклик.
Я стояла посеред темного передпокою з телефоном біля вуха й розуміла, що самою лише злістю тут нічого не вирішиш. Я могла кричати, проклинати, плакати — Андрій тільки закрутить гайки. Потрібні були докази. Не мої слова проти його слів. Не бабусині сльози. Щось тверде.
Наступного дня я пішла в садочок, де ще числився Артем. Вихователька Наталія Сергіївна зустріла мене насторожено. Раніше ми віталися тепло, обговорювали поробки, застуди, ранки. Тепер вона зачинила за собою двері групи й вийшла до мене в коридор.
— Ольго Петрівно, я не можу обговорювати дитину без дозволу батька.
— Я розумію. Але скажіть хоча б, як він? Він став іншим?
Вона подивилася на двері, потім на мене. Під очима в неї були втомлені тіні.
— Діти змінюються після втрати близьких.
— Наталю, — я вперше назвала її так, як Маша називала вдома. — Будь ласка. Я не прошу документів. Просто скажіть, мені бити на сполох чи я сходжу з розуму?
Вихователька стиснула папку з малюнками.
— Він став тривожним. Малює чорним. Минулого тижня порвав малюнок, бо там була мама. Сказав, що «маму не можна залишати, татові буде боляче». Я запропонувала поговорити з психологом, але батько написав відмову від консультації в садочку.
— Відмову?
— Так. Сказав, що вони займаються приватно.
Я заплющила очі. Світлана з її «рекомендаціями».
— А можна це якось зафіксувати?
Наталія Сергіївна похитала головою.
— Я можу написати службову записку завідувачці, якщо будуть підстави. Але вам її не дадуть. Ви не законний представник.
Законний представник. Ці слова я почула потім ще не раз, і щоразу вони били в одне й те саме місце.
Я вийшла із садочка й довго стояла біля паркану. На майданчику діти ліпили з вологого піску якісь криві вежі. Один хлопчик заплакав, бо в нього забрали лопатку, і вихователька присіла поруч, витерла йому ніс, обійняла. Звичайна дитяча біда, звичайна втіха. А мій Артем учився вдома відмовлятися від матері.
Увечері я подзвонила Ірині. Вона була Машиною подругою зі школи, працювала юристкою в невеликій конторі біля ринку. Після похорону вона часто заходила до мене, приносила їжу, розбирала з нами документи, а потім якось життя всіх розкидало. У неї свої діти, робота, хвора мати.
— Ольго Петрівно, приїжджайте завтра, — сказала вона, вислухавши мене. — Тільки не дзвоніть більше Андрієві. І нічого йому не пишіть.
— Чому?
