— Бо він потім покаже ваші повідомлення як доказ, що ви агресивна. Нам потрібен холодний розум.
Холодний розум. У мене його не було. У мене було гаряче, розпухле від страху серце.
Ірина прийняла мене в тісному кабінеті з облупленим підвіконням і стосом папок на підлозі. На стіні висів календар із кошенятами, що лишився, здається, ще з минулого року. Вона поставила переді мною склянку води.
— Ситуація складна, — сказала вона чесно. — Батько живий, прав не позбавлений, дитина з ним. Бабуся може вимагати порядок спілкування, але це довго. Щодо психологічного тиску — потрібні факти. Не «він сказав», а висновки, свідчення, листування, записи, звернення.
— Записи?
— Розмов, де ви учасниця, — уточнила вона. — Приховано записувати чужу квартиру — не можна. Але якщо Артем сам розповідає вам на прогулянці, ви можете фіксувати розмову. Тільки не допитуйте його. Не тисніть. Інакше це використають проти вас.
Мені стало соромно від самої думки, що доведеться записувати онука.
— Він же дитина.
— Тому обережно. Найкраще — звернутися до дитячого психолога офіційно. Але батько може не дозволити. Другий шлях — опіка. Вони не вирішують усе миттєво, але перевірку провести можуть.
— Андрій сказав, що я істеричка.
Ірина втомлено всміхнулася.
— Авжеж сказав. Це зручне слово.
Вона дістала чистий аркуш і почала писати.
— Перше: щоденник зустрічей. Дата, час, що дитина говорила, який мала вигляд. Друге: зберігати всі повідомлення. Третє: попросити садочок фіксувати зміни поведінки. Четверте: заява в опіку не з емоціями, а з конкретикою. П’яте: позов про порядок спілкування, щоб Андрій не міг скасовувати неділі за настроєм.
— А дитину можна захистити швидше?
Ірина замовкла.
— Іноді можна. Але для цього потрібні ознаки загрози. Фізичної або серйозної психологічної. Те, що ви розповіли, серйозно, але доводити важко.
Я вчепилася за край столу.
— Отже, поки вони робитимуть із моєї доньки чудовисько, я маю збирати папірці?
— Ви маєте не зірватися, — м’яко сказала Ірина. — Інакше вони виграють.
Я вийшла від неї з аркушем, складеним учетверо. Він лежав у кишені пальта, як камінь.
Наступної неділі Андрій сам вивів Артема. Був гладко виголений, у дорогій куртці, якої раніше ніколи не міг собі дозволити. У руках тримав дитячий рюкзак.
— У рюкзаку вода й яблуко. Жодних кафе. Жодних розмов про Світлану. Жодних розмов про Машу. О п’ятій нуль-нуль бути тут.
— А якщо дитина сама заговорить?
— Переводьте тему.
— Його матір не можна переводити в тему, Андрію.
Він нахилився до мене ближче.
— Хочете зробити цю неділю останньою?
Я відчула запах його м’ятної жуйки й стрималася. Згадала Ірину. Холодний розум.
— Ходімо, Артеме.
У парку він був іще тихіший, ніж минулого разу. Я купила йому гарячий чай у кіоску, хоч Андрій заборонив кафе, і ми сховалися від вітру в альтанці. Телефон лежав у кишені пальта з увімкненим записом. Від цього мені було гидко, але я розуміла: інакше ніхто не повірить.
— Бабо Олю, а ти маму пам’ятаєш маленькою? — раптом спитав він.
— Звісно.
— Вона теж погано поводилася?
— Як усі діти. Іноді вередувала, іноді сміялася, іноді боялася темряви.
— А вона справді хотіла поїхати від мене?
Я повільно повернулася до нього.
— Хто тобі це сказав?
Артем стиснув стаканчик так, що кришка клацнула.
— У нас була нова гра. «Валіза». Світлана сказала, що мама збирала речі, бо хотіла покинути тата і мене. А тато показав її сумку.
— Яку сумку?
