— Червону. На коліщатках. Там були мамині речі. Сукня синя, крем, книжка і гроші.
У мене пересохло в роті.
Червону валізу я знала. Маша купила її за рік до смерті, коли їздила на триденний семінар по роботі. Після аварії я не бачила валізи. Думала, вона в квартирі, серед речей. Але чому Андрій показує її дитині як доказ втечі?
— А де вона була?
— У комірчині. Світлана сказала, що знайшла. Тато спочатку не хотів показувати, а потім показав. Там ще лист був.
Серце застукало швидше.
— Який лист?
— Мамин. Вона написала, що втомилася.
— Ти читав?
— Ні. Світлана читала. Там було: «Я більше так не можу». І ще щось про свободу.
Я вп’ялася нігтями в долоню. Так, Маша могла написати «я більше так не можу». Вона писала мені щось подібне. Але кому? Коли? І що було далі в листі?
— Бабусю, а якщо мама справді хотіла піти, значить, вона мене не любила?
Він дивився на мене так, ніби від моєї відповіді залежало, чи можна йому дихати.
Я поставила свій стаканчик на лавку, повернулася до нього всім тілом і взяла за плечі.
— Слухай мене. Дорослі можуть втомлюватися одне від одного. Можуть розходитися. Можуть хотіти жити окремо. Але це не означає, що вони перестають любити дитину. Твоя мама любила тебе найбільше на світі.
— А чому тато каже інше?
— Бо татові боляче і він злиться.
Я не знала, чи маю право так казати. Але це було краще, ніж назвати Андрія брехуном при дитині.
Артем довго мовчав. Потім засунув руку в кишеню куртки й дістав маленьку пласку зірочку із золотистої фольги.
— Я її не наклеїв.
— Чому?
— Бо Світлана сказала: «Якщо визнаєш, що мама погана, отримаєш три». А я одну взяв і сховав. Щоб мамі не так образливо було.
Він поклав зірочку мені на долоню. Вона була зім’ята, з прилиплою ниткою з кишені. Я дивилася на цю крихітну блискучу річ і відчувала, як у мені піднімається не крик, а щось тверде. Навіть не лють. Рішучість.
Після прогулянки Андрій уважно подивився на Артема.
— Що робили?
— Гуляли.
— Про що говорили?
Хлопчик зблід.
— Про птахів.
Андрій перевів погляд на мене.
— Про птахів?
— Так, — сказала я. — Ворони біля смітника побилися.
Він не повірив, але причепитися було ні до чого.
Удома я слухала запис тричі. На четвертий мене знудило в раковину. Потім я вмилася холодною водою, сіла за стіл і відкрила зошит. Написала дату. Час. Слова Артема. Описала зірочку й поклала її в маленький пакетик з-під ґудзиків.
Через два дні я подала заяву в опіку. Жінка за столом, повна, у в’язаному жилеті, читала повільно, ворушачи губами. Потім підвела очі:
— Ви бабуся?
— Так.
— Батько обмежує спілкування?
— Так. Але головне не це.
Вона зітхнула. Було видно, що таких бабусь у неї багато. Із плачем, зі скаргами, із сімейними війнами, де кожен вважає себе правим.
— Ви розумієте, що ми не можемо прийти й забрати дитину за вашою заявою?
— Я не прошу забрати. Я прошу перевірити.
— Аудіозапис є?
