— Є.
— Роздруковуйте розшифрування. Запис долучимо на носії. Відповідь буде в установлений строк.
Установлений строк. У таких словах завжди стільки байдужого часу, що хочеться вдарити кулаком по столу. Але я не вдарила. Розписалася, де сказали, забрала талончик.
Андрій дізнався за тиждень.
Він подзвонив о дев’ятій вечора, коли я якраз розкладала на столі Машині фотографії. Хотіла вибрати кілька для Артема — не ті, де вона гарна на святі, а прості: у халаті, з борошном на щоці, з Артемом на руках, біля вікна з мокрим волоссям. Щоб він пам’ятав не образ, не «погану маму», а живу людину.
— Ви зовсім з глузду з’їхали? — голос Андрія зірвався на шипіння. — Опіку нацькували?
— Я зробила те, що мусила.
— Ви розумієте, що після цього дитину не побачите?
— Якщо ти заборониш, я піду до суду.
— І скажете там, що мій син несе вам дитячі фантазії?
— Я скажу, що дорослі калічать дитині пам’ять про матір.
— Пам’ять? — він хрипко розсміявся. — Та ваша Маша сама збиралася від нього втекти! Хочете, я вам листа пришлю? Подивитеся, кого захищаєте.
Телефон пискнув. Прийшло фото.
Я відкрила його не відразу. Спершу сіла. Потім збільшила зображення.
Аркуш у клітинку. Машин почерк. Нерівний, поспішний.
«Я більше так не можу. Кожен день як під склом. Мені потрібна свобода. Я втомилася бути винною за все. Пробач. Не шукай мене».
Ні звертання. Ні підпису на видимій частині. Фото було обрізане так, що нижній край аркуша не потрапив.
Я написала: «Пришли повністю».
Андрій відповів: «Досить із вас».
Усю ніч я не спала. Сиділа під кухонною лампою й дивилася на Машин почерк. Так, схоже. Дуже схоже. Але щось було не так. Я не могла зрозуміти. Слова? Маша ніколи не писала «не шукай мене» — надто театрально. Вона писала коротко: «мам, не дзвони Андрію», «я втомилася», «хочу тиші». Але почерк… літера «б» із довгою петлею, кривий хвостик у «у». Її.
Під ранок я відкрила стару коробку з документами. Там були Машині шкільні зошити, листівки, записки з лікарні, списки продуктів. Я розкладала їх на підлозі, порівнювала літери, поки очі не почали сльозитися. Лист міг бути справжнім. Міг бути частиною чогось більшого. Міг бути написаний у хвилину відчаю, але не про дитину.
В одному із зошитів, між старими рецептами, я знайшла складений аркушик. Записка, яку Маша залишала мені роки два тому, коли привезла сонного Артема й поїхала на нічну інвентаризацію.
«Мам, не давай йому цукерок перед сном. Він кашляє. Гроші на ліки в синьому конверті. Люблю. М.»
Я провела пальцем по слову «Люблю» і розридалася так, що сусіди, мабуть, чули.
Перевірка опіки відбулася через десять днів. Мені потім ніхто докладно не розповідав, але Наталія Сергіївна із садочка подзвонила сама.
— Вони були в нас, — сказала вона. — Питали про Артема. Я написала пояснення. Завідувачка теж підписала.
— Дякую вам.
— Ольго Петрівно, тільки обережно. Батько був дуже роздратований. І жінка ця… Світлана. Вона говорила так переконливо, що ви втручаєтеся в адаптацію дитини.
— А ви їй повірили?
Наталія Сергіївна помовчала.
— Я бачила, як Артем здригнувся, коли вона поклала руку йому на плече.
Через день мені прийшла офіційна відповідь: факти потребують додаткового вивчення, сім’ї рекомендовано консультацію психолога, ознак безпосередньої загрози життю та здоров’ю дитини не встановлено.
Я прочитала ці рядки в під’їзді, не дійшовши до квартири. Папір тремтів у руках. «Не встановлено». Отже, можна далі. Можна грати в «погану маму», якщо немає синців. Можна виймати з дитини любов по нитці, поки вона сама не вирішить, що вона зайва.
Наступної неділі Артема мені не дали.
Андрій написав зранку: «Дитина хвора».
Я подзвонила — він скинув. Написала: «Що з ним? Температура?» Відповіді не було.
Я купила фрукти, сироп від кашлю й поїхала до них. Двері відчинила Світлана. На обличчі в неї був жаль, як у медсестри, яка повідомляє, що прийому сьогодні не буде.
— Артем спить.
— Я тихо подивлюся.
— Ні.
— Світлано, відійдіть.
Вона не відступила.
— Ольго Петрівно, ви поводитеся нав’язливо. Дитині потрібен спокій.
З кімнати долинув кашель. Потім голос:
— Баба Оля?
