Я рвонулася вперед. Світлана виставила руку.
— Не можна.
— Артеме! — покликала я. — Я тут!
Світлана різко грюкнула дверима. Я залишилася на майданчику з пакетом апельсинів у руці. За хвилину двері знову прочинилися, і Андрій, не виходячи, кинув:
— Ще раз влаштуєте сцену — викличу дільничного.
— Викликай, — сказала я. — Хай він теж почує, як ти не пускаєш бабусю до хворої дитини.
Він подивився на мене з ненавистю.
— Ви Машу не вберегли. Тепер вирішили мого сина рятувати?
Це було так низько, що я навіть не знайшла відповіді. Тільки відчула, ніби хтось ударив під ребра. Він зачинив двері, а я ще довго стояла біля стіни, бо ноги не слухалися.
Після цієї неділі почалися скасування. «У нас гості». «Артем не хоче». «Ми поїхали». «Він займається». Щоразу я фіксувала. Щоразу Ірина казала: «Пишіть спокійно. Не погрожуйте. Не ображайте».
Позов про порядок спілкування ми подали за місяць.
На перше засідання Андрій прийшов зі Світланою й адвокатом. Я — з Іриною. У коридорі суду пахло старою фарбою, мокрим одягом і папером. На лавці навпроти сиділа молода пара й пошепки ділила щось у телефоні. У кутку літня жінка хрестилася, дивлячись у підлогу.
Андрій виглядав упевнено. Світлана тримала папку на колінах. Коли наші погляди зустрілися, вона ледь помітно всміхнулася.
— Не дивіться на неї, — тихо сказала Ірина. — Вона вас розгойдує.
— У неї виходить.
— Дихайте.
У залі Андрій говорив спокійно. Що не перешкоджає спілкуванню, просто дбає про режим дитини. Що бабуся емоційно нестабільна. Що після спілкування з нею Артем тривожиться, плаче, ставить болючі запитання про матір. Що нова сім’я допомагає хлопчикові відновитися.
— Ми не стираємо пам’ять, — сказала Світлана, коли суддя дозволила їй пояснити. — Ми вчимо дитину не ідеалізувати померлого з батьків. Це важливо, щоб він прийняв реальність.
Я сиділа, стискаючи хустинку, і думала: як легко вона вимовляє слова, за якими дитина вночі плаче в подушку.
Ірина подала листування, мої записи, відповідь опіки, характеристику із садочка. Суддя слухала уважно, але без виразу. Призначили психологічне обстеження дитини й батьків, витребували додаткові відомості.
— Це не погано, — сказала Ірина після засідання. — Це навіть добре. Суд не відмахнувся.
Але мені було порожньо. Андрій пройшов повз і тихо сказав:
— Догралися. Тепер я доведу, що ви шкодите Артемові.
За тиждень Артем подзвонив мені сам.
Це сталося в середу ввечері. Я мила горнятко, коли телефон задзвенів із незнайомого номера. На екрані висвітився відеодзвінок. Я відповіла й побачила його обличчя — надто близько до камери, перелякане.
— Бабо Олю?
— Артеме? Ти звідки дзвониш?
— З телефону Діми. Ми у дворі. Мені не можна, але я швидко.
На задньому плані шуміли діти, хтось кричав про м’яч.
— Що сталося?
Він озирнувся.
— Бабусю, а можна я мамин малюнок у тебе сховаю?
— Який малюнок?
— Я намалював маму. Світлана сказала викинути, а я не викинув. Я сховав у книжку. Але вона сьогодні прибиралася.
— Сховай поки що в рюкзак. У неділю віддаси мені.
Він замотав головою.
— Нас у неділю не буде. Тато сказав, що ти робиш із мене хворого.
У мене стиснуло горло.
— Артеме, послухай. Ти не хворий. Ти просто сумуєш. Це нормально.
Він раптом нахилився ще ближче до камери й прошепотів:
— Бабусю, мама справді писала листа?
— Якого?
