— Що не шукай її. Світлана сьогодні сказала, що якщо суддя спитає, я маю сказати, що мама сама хотіла піти, а ти змушуєш мене її любити.
— Тебе хтось просив так сказати?
Він мовчав. Потім кивнув.
— Тато сказав, інакше мене заберуть чужі люди.
У мене всередині все обвалилося.
— Артеме, слухай мене уважно. Ніхто не забере тебе за правду. Дорослі іноді лякають, коли самі бояться. Ти маєш говорити тільки те, що відчуваєш і що пам’ятаєш. Не те, що тобі велять.
— А якщо тато сумуватиме?
— Це не твоя робота — робити тата щасливим.
Він кліпнув, ніби ця думка була зовсім новою.
— Мені треба йти. Діма кричить.
— Артеме, зачекай. Скажи, де малюнок?
— У книжці про динозаврів. У тій, де мама написала.
Зв’язок обірвався.
Я залишилася стояти з мокрими руками й телефоном. У тій, де мама написала.
Яка книжка? У Артема було кілька книжок про динозаврів. Одну я дарувала йому на день народження. На першому розвороті Маша підписала: «Моєму дослідникові. Мама». Чи він мав на увазі іншу?
Я подзвонила Ірині. Вона сказала:
— Запишіть усе одразу. Номер збережіть. Але хлопчика більше не втягайте. Суд призначить психолога, там це може спливти.
— А лист?
— Нам треба отримати повний текст. Або довести, що ним маніпулюють.
— Як?
— Подумайте, де Маша могла зберігати чернетки, щоденники, листування. Що за червона валіза. І хто ще міг знати.
Я згадала про Машин старий ноутбук.
Після смерті Андрієві дісталася вся техніка з квартири. Але в мене вдома залишався її старий планшет із тріснутим екраном. Вона віддала його Артемові для мультиків, потім він розрядився й був забутий у шухляді комода. Я знайшла його під стосом дитячих розмальовок. Зарядка підійшла від мого телефона. Екран блимнув, увімкнувся. Пароль.
Я пробувала дати: день народження Артема, Машин, мій. Нічого. Потім набрала чотири цифри — дату, коли вона розлучилася з Андрієм. Планшет відкрився.
У мене затремтіли руки.
У галереї були старі фото, скриншоти рецептів, дитячі мультики. У нотатках — списки покупок, плани занять, якісь робочі записи. Я гортала, поки не побачила нотатку без назви, створену за тиждень до аварії.
«Не можна більше відкладати. Якщо він дізнається раніше, знову все перекрутить. Сказати мамі? Боюся, вона піде до нього і буде скандал. Треба спокійно. Червона валіза — не втеча. Це до мами на два дні, поки він вивезе речі. Артема заберу після садочка. Головне — не залишати листа вдома».
Я перечитала двічі, не розуміючи, чому серце так калатає.
Нижче був текст.
«Андрію, я більше так не можу. Кожен день як під склом. Мені потрібна свобода від твоїх перевірок, звинувачень і вічного почуття провини. Я втомилася бути винною за все. Пробач, але я подаю на визначення місця проживання Артема зі мною і нормальні аліменти. Не шукай мене у знайомих, не дзвони на роботу, не тисни через дитину. Розмовлятимемо через юриста».
Я затулила рота долонею.
Ось воно. Той самий лист. Але не про відхід від дитини. Про відхід від Андрія. Про захист Артема.
Я надіслала скрин Ірині, потім ще сфотографувала планшет на свій телефон, щоб було видно дату створення. Вона передзвонила майже одразу.
— Ольго Петрівно, це важливо. Дуже важливо. Планшет зайвий раз не чіпайте. Принесете завтра. Зробимо нотаріальний огляд електронної сторінки, якщо вийде. І не кажіть Андрієві.
— Він обрізав листа.
— Так. І використовує це проти дитини.
Я сіла на підлогу біля комода й уперше за довгий час відчула не тільки страх. Ще й злість. Чисту, холодну, таку, що міцно стоїть на ногах.
Поворот стався не відразу. Жодного миттєвого тріумфу не було. Нотаріус, до якого нас привела Ірина, довго хмурився над тріснутим екраном, ставив запитання, складав протокол. Потім було повторне подання матеріалів до суду, клопотання, запит до оператора за номером хлопчика Діми, обережні розмови з вихователькою.
Психологічне обстеження призначили на кінець місяця. Андрій з’явився туди разом зі Світланою, хоч її не викликали. Я чекала в коридорі, бо мене запросили окремо як близьку родичку, що бере участь у спорі про спілкування.
Артема привели блідого, у новій куртці, з туго зав’язаним шарфом. Він побачив мене й завмер. Не кинувся. Подивився на Андрія.
— Можна привітатися? — спитав тихо.
Андрій усміхнувся при психологині.
— Звісно, сину.
Артем підійшов до мене й обережно обійняв. Я відчула, що він увесь напружений.
— Я поруч, — прошепотіла я.
Психологиня, жінка років п’ятдесяти з м’яким обличчям і строгими очима, нічого не обіцяла. Вона говорила з кожним окремо. Мене питала про Машу, про розлучення, про мої стосунки з Андрієм, про те, чи готова я не говорити при дитині погано про батька.
— Готова, — сказала я. — Але я не готова мовчати, коли при ньому говорять погано про матір.
Вона щось записала.
— Це різні речі, Ольго Петрівно.
— Для мене теж.
Коли Артем вийшов із кабінету після своєї розмови, очі в нього були червоні. Він сів на стілець і почав терти коліно. Андрій підвівся.
— Що ти там говорив?
