Тридцять п’ять років зникнення цілого шкільного класу залишалося таємницею, про яку намагалися не говорити вголос. Одні вбачали в тому фатальний збіг обставин, інші були певні, що ліс приховав щось незбагненне. З часом факти обросли чутками, а надія знайти дітей згасла. Усе змінилося того дня, коли з хащі вийшла змучена жінка.
Ліс довкола неї ніби вимер. Ні птахів, ні шереху дрібних звірят — лише її зірване дихання порушувало нерухому тишу. Жінка пробиралася між стовбурами майже навпомацки, зачіпала плечима гілки, спотикалася об мокре коріння і щоразу з величезними зусиллями втримувалася на ногах. Гілля хльоскало по обличчю, мокрий одяг заважав рухатися, та зупинитися вона боялася бодай на мить. Жах на її обличчі був таким сильним, ніби невидима небезпека й далі переслідувала її по п’ятах.
Дихати ставало дедалі болючіше. Ноги тремтіли, перед очима пливли темні плями, але вона все одно намагалася рухатися вперед. Востаннє озирнувшись, жінка розгледіла лише густу темряву між деревами. За кілька кроків вона вибралася на маленьку галявину, втратила рівновагу й упала на сиру землю. Над верхів’ями проступало бліде небо, а тоді свідомість згасла.
Лише за кілька годин знайомою стежкою пройшов чоловік, звиклий гуляти тут на самоті. Здалеку безформна постать здалася йому купою покинутого одягу. Підійшовши ближче, він різко зупинився, а потім кинувся до жінки, що лежала на землі. Її шкіра була хворобливо блідою, губи потріскалися, руки вкривали подряпини. Чоловік обережно торкнувся її шиї й уловив ледь помітний пульс: незнайомка ще дихала…
