Він підхопив її на руки й поніс до дороги. Обм’якле тіло здавалося майже невагомим, однак шлях розтягнувся для нього болісно надовго. Чоловік не мав уявлення, ким була ця жінка і як опинилася в глибині лісу, але розумів, що будь-яка затримка може виявитися фатальною.
У лікарні медики відразу взялися за невідому пацієнтку. Зневоднення, крайня виснаженість і численні ушкодження свідчили про довгі тяжкі випробування. Її стан залишався важким, тому біля ліжка постійно чергували медики. Вона ненадовго розплющувала очі, намагалася ворухнути губами й знову поринала в забуття. Іноді здавалося, що жінка намагається попередити про щось важливе, однак розібрати її слабкий, плутаний шепіт ніхто не міг.
Наступного дня свідомість жінки нарешті прояснилася. Медсестра помітила рух і підійшла до ліжка, спокійно пояснивши, що пацієнтка перебуває в безпеці й отримує допомогу. Однак та ледь помітно похитала головою. У її затуманеному погляді було не прохання про ліки, а нагальна, майже відчайдушна тривога.
— Покличте… слідчого, — насилу вимовила вона.
Невдовзі до палати зайшов Андрій. За роки роботи йому доводилося розбиратися зі зникненнями, суперечливими свідченнями та історіями, в які спершу неможливо було повірити. І все ж перед дверима цієї палати він відчув незвичне занепокоєння. Бліда пацієнтка лежала під тонкою ковдрою й насторожено стежила за кожним рухом, ніби білі стіни не могли захистити її від колишньої загрози.
— Назвіть, будь ласка, ваше ім’я, — тихо попросив Андрій.
Жінка зусиллям волі проковтнула слину й відповіла не відразу:
— Соломія Коваль.
Слідчий уже приготувався записати почуте, але її наступні слова змусили його завмерти.
— Я вчилася в тому класі, який зник у вісімдесят дев’ятому році. Нас було двадцять три учні й учителька. Усі вирішили, що ми пропали, бо пошуки нічого не дали.
Андрій повільно опустив ручку. Стара справа була відома кожному, хто працював з архівами: велика шкільна група вирушила на заняття до лісу й безслідно зникла. Не залишилося ні речей, ні тіл, ні ознак боротьби.
— Але відтоді минуло тридцять п’ять років, — вимовив він. — Це неможливо.
— Я знаю, скільки минуло часу, — голос Соломії затремтів. — Усі ці роки ми перебували там, унизу. Я змогла вийти лише для того, щоб привести допомогу. Решта досі під землею…
