Розум підказував Андрієві, що таке зізнання не може бути правдою. Але перед ним лежала виснажена доросла жінка, яка називала себе дванадцятирічною дівчинкою зі старої шкільної фотографії, а її страх неможливо було сприйняти за гру. Він попросив Соломію не поспішати й почав слухати.
У день зникнення клас вирушив на звичайне заняття на природі. Школярі мали спостерігати за рослинами, ґрунтом і камінням, а потім повернутися в призначений час. Коли група затрималася, у школі спершу вирішили, що прогулянка просто затягнулася. Однак час минав, і занепокоєння швидко змінилося справжньою тривогою.
Директор Богдан дужче за всіх намагався зберігати спокій, але саме він першим відмовився чекати далі й зв’язався з поліцією. Спочатку до лісу вирушили кілька працівників. Незабаром до пошуків долучилися рятувальники, добровольці й батьки. З настанням темряви люди гукали дітей на ім’я, перевіряли стежки, струмки, яри, густі зарості й покинуті будівлі. Залучали собак, знову проходили вже обстежені ділянки, але знаходили лише вологу землю та сліди самих пошукових груп.
Робота тривала не лише годинами, а днями й тижнями. Батьки зривали голос, відмовляючись іти, і хапалися за кожну нову здогадку, хоч би якою слабкою вона була. Одні групи змінювали інші, прочесані ділянки перевіряли повторно, а ліс відповідав людям лише шелестом крон. Жодних доказів виявити не вдалося.
Зникнення двадцяти трьох учнів і вчительки стало спільним незагойним болем. Ніхто не розумів, як стільки людей могли зникнути одночасно, не залишивши ані найменшого сліду. Обговорювали викрадення, нещасний випадок і найнеймовірніші версії. Згодом замість припущень з’явилися легенди про дитячі голоси в повню, дивне сяйво серед дерев і місце, яке не повертає людей, забраних одного разу.
Тепер Соломія стверджувала, що за всіма цими чутками ховалися люди, які й досі залишалися під землею.
— Я розумію, наскільки божевільно це звучить, — сказала вона. — Але вони чекають. Після виходу я кілька днів пробиралася лісом, доки остаточно не впала. Якщо ви не допоможете, їм не вибратися.
Андрій вийшов у коридор і зателефонував начальникові відділу. Почувши ім’я Соломії Коваль, той надовго замовк, а потім різко попросив повторити. Слідчий підтвердив: жінка знає подробиці закритої справи й запевняє, що зниклі живі. У слухавці почувся рух, ніби співрозмовник уже підвівся з-за столу.
— Не йди з лікарні. Я зараз приїду…
