Начальник з’явився дуже швидко. Швидко зайшовши до палати, він раптом затримався на порозі. Змучена жінка мало нагадувала дитину зі старого знімка, і все ж у рисах її обличчя вгадувалася моторошна схожість із дівчинкою, чию фотографію він багато разів бачив у матеріалах справи.
Він сів біля ліжка, Андрій залишився поруч. Соломія розуміла, що другої нагоди переконати їх може не бути. Поки вона перебувала серед медиків, люди в печері продовжували чекати, і від рішення цих двох залежало, чи побачать вони коли-небудь денне світло.
Її розповідь повернула всіх у теплий травневий день. Дванадцятирічна Соломія йшла лісовою стежкою разом з однокласниками й тішилася, що замість задушливого кабінету урок проведуть на свіжому повітрі. Діти сміялися, перемовлялися й крокували за вчителькою Оксаною, яка вела заняття з географії.
Оксана ставилася до учнів уважно й терпляче. Вона показувала мох на корі, звертала їхню увагу на землю й пояснювала, яку історію місцевості можна прочитати в камінні. Не всі слухали однаково уважно: одні збирали листя, інші перешіптувалися, треті намагалися вирватися вперед. У цій безтурботності не було нічого незвичного.
— Не все можна дізнатися за партою, — нагадала їм учителька. — Іноді треба самим побачити те, про що написано в книжці.
Через роки Соломія згадувала ці слова з гіркотою. Тоді ніхто не міг припустити, яким страшним виявиться знання, що чекало на них попереду.
Що далі стежка заводила клас углиб, то більше змінювався ліс. Спершу змовкли птахи, потім зникли шерехи в траві. Тиша густішала поступово й тому лякала сильніше: здавалося, що навколишній простір поволі відгороджується від звичного світу.
На галявині біля старого дерева Оксана зупинила групу, щоб показати зразок гірської породи, що виступав між корінням. Соломія стояла неподалік і першою побачила, як затремтіло повітря. Це не було схоже на марево над розпеченою дорогою. Прозора поверхня ніби викривлялася зсередини, змінюючи обриси всього, що було за нею. Решта теж помітили дивину; здивований гомін миттю перейшов у перелякані вигуки.
— Швидко до мене! Не розходьтеся! — гукнула Оксана…
