Тоді Катерина дивилася на нього й не могла зрозуміти, як людський голос може так швидко стати чужим.
— Тарасе… Остап помер.
— Я вже бачу.
Тепер він стояв біля могили, поруч із закритою труною, і дивився на неї так, ніби ховали не його брата, а чиюсь зручну перешкоду, а вона була головною підозрюваною.
Із-за спин долинув приглушений шепіт:
— Казали, квартира на неї оформлена…
— А братові нічого не дісталося?
— Хто тепер розбере, що він там підписував…
Катерина чула все, навіть ті слова, які люди вимовляли майже не ворушачи губами. Після смерті світ не стає тихішим. Навпаки — кожен шерех, кожен погляд, кожна плітка ріже слух, мов ножем.
Біля її ніг сидів Грім.
Великий рудо-бурий пес із посивілою мордою, важкими грудьми й очима, в яких було майже людське горе. Повідець тримав сусід Мирон, бо вранці Грім так вив у квартирі, що дзвеніло скло. Він рвався до труни, дряпав кігтями підлогу, впирався лапами, коли робітники виносили Остапа. Його довелося виводити майже силоміць.
Грім не був просто домашнім собакою. Остап приніс його цуценям десять років тому, загорнувши в стару куртку. Тоді в квартирі ще стояв запах ремонту, і Катерина невдоволено сказала: «Остапе, у нас новий килим, ти з глузду з’їхав?» Цуценя тремтіло, одна лапа в нього була перебита, очі дивилися на людей із таким недитячим страхом, що Катерина замовкла вже за хвилину. Остап потім три місяці носив його на руках сходами, варив каші з м’ясом, їздив до ветеринара, розмовляв із ним вечорами, як із маленьким упертим сином. Відтоді Грім визнавав лише двох — Остапа й Катерину. Решту терпів, якщо вважав за потрібне.
Зараз пес дивився не на труну. Не на людей. Не на яму з сирою темною землею.
Він не зводив очей із вінка в руках Катерини.
Вона помітила це не відразу. Вітер тріпав чорну стрічку, на якій золотими літерами було виведено: «Дорогому братові й дядькові». Вінок був від Тараса, Наталі й Ярини. Перед початком прощання Наталя сама сунула його Катерині.
— Поставиш ти, — сказала вона сухо. — Так буде пристойніше. Від родини.
Катерина взяла. Тієї миті їй було байдуже. Брат, дядько, родина, пристойність — усі ці слова здавалися порожніми бляшанками, що перекочуються холодним вітром…
