Священника не запрошували. Літній розпорядник похорону рівним стомленим голосом говорив про любов, пам’ять, втрату, про те, що людина залишається в серцях. Хтось схлипував. Хтось ховав телефон у долоні й крадькома дивився на екран. Сира глина біля могили липла до взуття. Десь далеко шуміла дорога, ніби чуже життя й далі їхало повз, не помічаючи цієї ями, цієї труни, цієї жінки з закривавленими від дроту долонями.
Катерина зробила крок уперед, щоб покласти вінок.
І тоді Грім загарчав.
То був не жалібний стогін, не розгублене скавчання, яким він мучив усіх удома. Рик піднявся з самої глибини його грудей — низький, глухий, страшний. Мирон натягнув повідець.
— Грім, спокійно. Не можна.
Пес не почув. Шерсть на загривку в нього стала жорсткою смугою. Він дивився тільки на вінок, ніби бачив там не штучні квіти, а живу загрозу.
— Заберіть тварину, — різко кинула Наталя. — Тут похорон, а не двір.
Катерина зупинилася. Щось холодне кольнуло під серцем. Грім подався вперед. Мирон вчепився в ремінь обома руками.
— Тихо, хлопче. Стояти.
Але пес раптом рвонув так сильно, що Мирон послизнувся на розмоклій землі й ледь утримався на ногах. Повідець вислизнув із його пальців. Усе сталося в одну мить: важке руде тіло метнулося до Катерини, щелепи зімкнулися на вінку, дріт хруснув, білі квіти сіпнулися й розлетілися в боки.
Ярина скрикнула.
Катерина відсахнулася. Грім тягнув вінок із її рук із такою люттю, ніби боровся з ворогом. Дротяні стебла розпанахали шкіру на її долоні, виступили червоні тонкі смуги.
— Гріме! — крикнула вона, майже не впізнаючи власного голосу. — Що з тобою?!
Пес гарчав, мотав головою, рвав штучні лілії, ламав гілки, дер стрічку, що зачепилася за ікло. Ще один різкий ривок — і вінок розпався просто біля могили. Пластикові пелюстки впали в багнюку. Хвоя розсипалася. Дріт витягнувся назовні тонкими чорними жилами.
А потім із глибини розірваного вінка на мокру землю випав невеликий прозорий пакет.
Він був заклеєний скотчем. Усередині виднілися темний скляний флакончик, складений учетверо аркуш паперу й маленька срібляста флешка на червоному шнурку.
На кілька секунд ніхто не ворухнувся.
Навіть вітер ніби урвався.
Потім натовп видихнув одним переляканим шерехом.
— Що це таке?
— Це з вінка?
— Хто поклав?
