Катерина побачила, як змінилося обличчя Тараса. Він зблід так різко, що цього неможливо було не помітити навіть крізь сльози й туман в очах. Наталя опустила хустинку. Її пальці намертво стиснули ручку сумки.
Грім став над пакетом, притиснув вуха й тепер гарчав уже не на вінок, а на Тараса.
Мирон підбіг, підняв повідець, але тягти собаку не став. Він дивився на пакет так само пильно, як і всі інші.
— Ніхто до нього не торкається, — сказав він несподівано жорстко.
Першим оговтався Тарас.
— Та що за дурня, — видихнув він і ступив уперед. — Приберіть це.
Катерина сама не зрозуміла, як закрила пакет ногою.
— Не підходь.
— Катю, ти взагалі розумієш, що робиш? Це сміття. Собака розніс вінок, земля, обривки, що завгодно могло там лежати.
— Воно було всередині.
— Ти це бачила? — Тарас різко повернувся до людей. — Хтось бачив? Вона зараз через якусь собачу витівку влаштує ще одну виставу.
— Я бачив, — промовив Мирон.
Він сказав неголосно, але так виразно, що шепіт навколо стих.
Тарас повільно повернувся до нього.
— А ти в нас хто? Сусід? От і будь сусідом, не лізь у сімейні справи.
— Я тримав повідець. І бачив, як пакет випав із вінка, коли Грім його розірвав.
У Катерини ослабли коліна. Їй хотілося нахилитися, схопити цей пакет, витягти папір, прочитати, дізнатися все негайно. Але вона боялася навіть ворухнутися. Слова Тараса про «виставу» знову пішли натовпом, але тепер у них уже звучав не колишній осуд, а розгубленість і тривожний сумнів.
Розпорядник похорону ніяково кашлянув.
— Давайте без паніки. Прощання ще не завершено…
— Без паніки? — Наталя зірвалася майже на вереск. — У нас людину ховають! А цей собака…
Грім глухо загарчав. Наталя відразу замовкла.
Катерина повільно подивилася на Тараса.
— Що це?
— Звідки мені знати?
— Вінок ваш.
— І що тепер? Ми замовили його вранці. У салоні. Його могли переплутати, підкласти, хтось міг сунути туди що завгодно. Ти ж не думаєш головою, Катю.
Він говорив надто швидко. Надто впевнено, надто багато.
Катерина знала цей тон. Так Тарас розмовляв із людьми, яким не збирався платити. Так він одного разу пояснював Остапові, чому не може повернути борг: «Ти ж розумієш, зараз не час, будь людиною». Після тієї розмови Остап довго сидів на кухні, мовчки дивлячись у темне вікно, і не пив остиглий чай.
— Треба дзвонити в поліцію, — сказав Мирон.
Люди заворушилися.
— Просто тут?
