Життя без прикрасТієї ночі Остап довго думав, чим можна допомогти. Уранці він прикріпив до стіни крамниці невелику дерев’яну скриньку й написав на ній: «Тепла зима для сусідів, які опинилися в біді». Перші дні туди кидали лише дріб’язок, та й то робили це переважно постійні покупці.
Поступово про збір дізнавалося дедалі більше людей. Одні приходили з цікавості, інші вже чули правду про мешканців старого цеху й хотіли підтримати їх. Одного разу Остап знайшов у скриньці щільний конверт із великою сумою, залишений невідомою людиною.
Усі зібрані кошти він передав Лідії Степанівні. Та відразу відсунула гроші.
— Я не можу це взяти. Допомагаю хлопцям і дівчатам, бо сама так вирішила, і не хочу перекладати турботу на чужі плечі.
— Ви нічого не перекладаєте, — заперечив Остап. — Люди самі хочуть долучитися. Не позбавляйте їх такої можливості.
Жінка довго опиралася, але зрештою погодилася. Тепер, окрім м’яса, вдавалося купувати крупи, овочі, потрібні ліки й теплий одяг. Молоді люди стали краще виглядати, частіше всміхалися й уже не здригалися від кожного звуку за воротами.
Ставлення сусідів змінювалося куди повільніше. Лідію Степанівну й далі називали наївною старою, а її підопічних — небезпечними чужинцями. Жінка вислуховувала насмішки мовчки, але відступати не збиралася.
— Яка шкода в тому, щоб подати руку тому, від кого відвернулися всі інші? — сказала вона якось за вечерею. — Людина не стає поганою лише тому, що їй нікуди йти.
Того вечора в цеху було незвично тихо. Від ранку округом ходили особливо злі плітки, а перехожі демонстративно відверталися від воріт. Молоді люди майже не торкнулися їжі, відчуваючи себе причиною всіх неприємностей матусі.
Нарешті підвівся той самий високий юнак, на якого Лідія Степанівна вказала в ніч першої розмови. Його звали Данило. Чотири місяці він жив у прихистку, мало говорив і намагався не привертати до себе уваги.
— Матусю, я йду, — промовив він.
За столом усі завмерли. Лідія Степанівна підвела голову:
— Куди ти зібрався?
— Через мене люди підозрюють вас іще більше. Якщо мене тут не буде, може, стане спокійніше.
— Ні, Данилку. Тут ти в безпеці. А за воротами де ночуватимеш, чим харчуватимешся?
Юнак із зусиллям втягнув повітря. Здавалося, слова, які він носив у собі всі ці місяці, завдавали йому фізичного болю.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.