Назар Андрійович Левченко повертався додому після затяжних переговорів. Діловий квартал лишився позаду, а навігатор показував затор біля мосту. Водій звернув через старий житловий район, де дорога машина здавалася чужою серед сірих будинків, гаражів, мокрих калюж і рідкісних ліхтарів.
Назар дивився у вікно розсіяно, уже подумки повертаючись до цифр, контрактів і завтрашніх дзвінків, коли раптом випростався.
— Зупини, — коротко сказав він.
Водій пригальмував біля бетонної стіни, поруч із сміттєвими баками. У жовтому світлі ліхтаря дві огрядні жінки в брудних куртках тіснили худеньку дівчину. Вона здавалася майже підлітком, хоч утома в очах додавала їй років. На ній висіла чужа широка куртка, джинси були подерті, а в руках вона стискала мішок із порожніми пляшками.
Одна з жінок різко смикнула мішок на себе. Дівчина не втримала. Пляшки посипалися на землю, кілька покотилися до бордюру, дві з сухим дзвоном розбилися об бетон. Друга жінка штовхнула дівчину плечем так сильно, що та впала на коліна просто в багнюку й осколки.
— Забула, де твоє місце? — гаркнула одна.
— Це наш двір, зрозуміла? — додала інша, підхоплюючи мішок.
— Я прийшла раніше, — тихо сказала дівчина, намагаючись підвестися.
Та у відповідь лише розсміялися. Жінки забрали здобич і пішли між баками, далі лаючись і голосно перегукуючись, ніби нічого особливого не сталося. Дівчина лишилася сама. Вона сиділа навпочіпки, долоні в неї були забруднені, коліна — в мокрій багнюці, а довкола поблискували скляні уламки.
Вона не схлипувала, не кричала їм услід і навіть не намагалася наздогнати кривдниць. Просто дивилася на розбиті пляшки так, ніби разом із ними на землі лежала її остання можливість прожити завтрашній день. Потім повільно підвела обличчя до низького неба, важко вдихнула й підвелася.
Назар уже відчинив дверцята.
Водій теж потягнувся вийти, але господар зупинив його рухом руки.
— Залишайся в машині.
Він підійшов до баків. Дівчина помітила його відразу, однак не відступила. У її погляді не було страху. Радше порожня, випалена настороженість людини, яка давно зрозуміла: від незнайомців рідко приходить добро.
Обличчя в неї було тонке, вродливе, але виснажене. Під очима лежали темні тіні, губи потріскалися, руки були червоні, у подряпинах. І все ж у прямій поставі й піднятому підборідді відчувалася впертість, що не в’язалася з жалюгідним виглядом.
— Вам чого? — спитала вона рівно. — Я вже йду. Більше нічого тут брати не буду.
— Я не з поліції, — сказав Назар. — Я бачив, що сталося. Тобі допомогти?
