Білу коробку Богдан поставив переді мною не одразу. Кілька секунд він стояв біля столу, тримаючи її обома руками, ніби подарунок виявився не лише важким, а й незручним. Потім обережно опустив між салатницею та тарілкою з сиром. Розмови навколо стихли, і першою цю тишу підкреслила Лариса: вона раптом перестала бряжчати ключами від нової машини.
Мар’яна сиділа навпроти й час від часу торкалася пальцями тонкого золотого кольє з темно-червоним каменем. Прикрасу їй вручили десять хвилин тому, і вона вже носила її так, ніби та завжди їй належала. Лариса й далі не випускала з долоні брелок з емблемою автомобіля, що стояв на подвір’ї. Обидві отримали щедрі подарунки від свекра. Тепер усі чекали, що дістанеться мені.
Павло Миронович сидів трохи осторонь столу, у кріслі на колесах. Зазвичай Богдан залишав батька в кімнаті, пояснюючи, що там йому спокійніше. Насправді спокійніше було іншим: поруч із тяжко хворою людиною доводилося добирати слова, помічати паузи й пам’ятати, що життя буває не лише святковим. Але того вечора свекор наполіг, щоб його вивезли до гостей.
Він дивився тільки на мене. Після інсульту обличчя слухалося його погано, зате погляд залишився колишнім — уважним, прямим, здатним сказати більше, ніж довга мова. Я впіймала цей погляд і відчула, як усередині все стиснулося. У ньому не було ні насмішки, ні незручності. Він ніби просив мене не квапитися з висновками й витримати ще кілька хвилин.
Я зняла кришку. Під нею лежала велика каструля — добротна, з товстим дном і важкою кришкою. За столом хтось кашлянув, ховаючи смішок. Лариса трохи нахилилася до Тараса й промовила неголосно, але цілком виразно:
— Каструля. Ну звісно. Дуже символічно.
Кілька гостей засміялися вже відкрито. Мар’яна зобразила співчуття, від якого ставало особливо принизливо. Богдан уткнувся в телефон. Я стояла зі своїм подарунком посеред власного дня народження й бачила перед собою кольє, автомобільні ключі та обличчя людей, упевнених, що все правильно зрозуміли.
Тільки Павло Миронович не відвів очей. «Тримайся», — читалося в них. Я подякувала йому, усміхнулася і віднесла коробку на кухню. Там притулилася спиною до холодильника й кілька разів глибоко вдихнула. Потім умочила руки в холодну воду й повернулася до столу, ніби нічого не сталося.
Пізно вночі, коли гості пішли, а Богдан навіщось подався по хліб, я почала прибирати посуд. Коробка виявилася помітно важчою, ніж мала б бути. Піднявши каструлю та щільну картонну прокладку, я побачила два конверти. На одному нерівною лівою рукою було виведено моє ім’я. Другий був підписаний акуратним почерком: «Лідія Степанівна, нотаріус. Копія».
Я не розкрила їх одразу. Стояла в порожній кухні, слухала хід годинника й раптом зрозуміла, що до цих паперів вело все моє життя останніх років. За звичайною каструлею, яка змусила мене тремтіти сильніше, ніж коштовності й автомобіль, стояв час, коли я ще легко вірила Богданові й не вміла всміхатися крізь образу. Цього мене навчили сім довгих років…
