Марта Кравченко помітила дзвінок не відразу. Телефон у передпокої надривався вже, здається, цілу вічність, а вона сиділа на підлозі біля вікна, розклавши довкола себе старі батькові креслення, і намагалася розібрати олівцеві позначки на пожовклих аркушах. Батьки обіцяли повернутися з майстерні о дев’ятій. Стрілки годинника давно перевалили за одинадцяту, але Марта вмовляла себе, що вони просто затрималися: батько міг сперечатися із замовником до хрипоти, мати — забути про час, якщо треба було впорядкувати документи чи зачинити склад.
Дзвінок ударив по тиші так різко, що вона здригнулася, підхопила теку, ледь не розсипавши папери по підлозі, і лише з другої спроби натиснула кнопку відповіді.
— Марта Сергіївна Кравченко? — запитав незнайомий чоловічий голос. Він звучав сухо, офіційно, ніби людина на тому кінці дроту заздалегідь відгородилася від того, що мала сказати.
— Так. Слухаю. Що сталося?
— Вас турбує капітан Денисенко, чергова частина. Біля майстерні на причалі стався вибух. Бригада медиків і рятувальники вже працюють на місці, але… Мені дуже шкода.
Після цих слів світ ніби втратив звичну щільність. Марта чула ще якісь уривки: газовий балон, стара проводка, перевірка інвентарю перед ранковим відвантаженням, пожежники прибули швидко, але всередині вже нікого не можна було врятувати. Слова не складалися в сенс, вони падали в свідомість окремо, глухо, як камені у воду. Їй було двадцять чотири, вона навчалася на суднобудівному факультеті, будувала плани, сперечалася з батьком про проєкти й думала, що попереду ще багато часу. А за одну хвилину все, що здавалося міцним, обвалилося, мов причал, підмитий нічним штормом.
Вона не пам’ятала, як закінчила розмову. Телефон іще світився в долоні, а в передпокої пахло пилом, старими кресленнями й холодним нічним повітрям із нещільно зачиненого вікна. Марта стояла босоніж на підлозі й чекала, що зараз знову пролунає дзвінок, тільки вже справжній, той, що виправить помилку: батьки затрималися, їх переплутали з кимось іншим, усе це безглузда плутанина. Але телефон мовчав. На кухні цокав годинник, десь за стіною сусід пересунув стілець, і від цих звичайних звуків ставало лише страшніше. Звичайне життя тривало довкола неї, ніби не помітило, що в ній самій щойно зник центр…
