Життя без прикрас
Марта Кравченко помітила дзвінок не відразу. Телефон у передпокої надривався вже, здається, цілу вічність, а вона сиділа на підлозі біля вікна, розклавши довкола себе старі батькові креслення, і намагалася розібрати олівцеві позначки на пожовклих аркушах. Батьки обіцяли повернутися з майстерні о дев’ятій. Стрілки годинника давно перевалили за одинадцяту, але Марта вмовляла себе, що вони просто затрималися: батько міг сперечатися із замовником до хрипоти, мати — забути про час, якщо треба було впорядкувати документи чи зачинити склад.
Дзвінок ударив по тиші так різко, що вона здригнулася, підхопила теку, ледь не розсипавши папери по підлозі, і лише з другої спроби натиснула кнопку відповіді.
— Марта Сергіївна Кравченко? — запитав незнайомий чоловічий голос. Він звучав сухо, офіційно, ніби людина на тому кінці дроту заздалегідь відгородилася від того, що мала сказати.
— Так. Слухаю. Що сталося?
— Вас турбує капітан Денисенко, чергова частина. Біля майстерні на причалі стався вибух. Бригада медиків і рятувальники вже працюють на місці, але… Мені дуже шкода.
Після цих слів світ ніби втратив звичну щільність. Марта чула ще якісь уривки: газовий балон, стара проводка, перевірка інвентарю перед ранковим відвантаженням, пожежники прибули швидко, але всередині вже нікого не можна було врятувати. Слова не складалися в сенс, вони падали в свідомість окремо, глухо, як камені у воду. Їй було двадцять чотири, вона навчалася на суднобудівному факультеті, будувала плани, сперечалася з батьком про проєкти й думала, що попереду ще багато часу. А за одну хвилину все, що здавалося міцним, обвалилося, мов причал, підмитий нічним штормом.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.