Дні після похорону минули без кольору й звуку. Морг, упізнання, підписи в нескінченних паперах, короткі співчуття людей, які знали батьків по майстерні, старі клієнти з букетами, сусіди з розгубленими обличчями. Марта рухалася серед них, наче уві сні, відповідала, дякувала, кивала, приймала чужі обійми й майже нічого не відчувала, окрім дивної порожнечі в грудях.
На кладовищі вона весь час дивилася не на вінки, а на руки людей. Хтось м’яв шапку, хтось теребив стрічку на букеті, хтось незграбно ховав очі. Їй казали, що батьки були добрими, працьовитими, чесними, що таких майстрів більше майже немає. Марта слухала й думала про те, що всі ці слова правильні, але надто пізні. Увечері, повернувшись до кімнати, вона знайшла на столі батьків олівець, заточений наполовину, і довго тримала його в пальцях, ніби в цій маленькій речі ще зберігалося тепло колишнього життя.
Плакати вона дозволяла собі тільки вночі. Удень трималася рівно — вперто, майже зло. Батько часто повторював, що Кравченки не ламаються від першого удару, бо море не прощає слабкості. Тепер ця фраза стала для неї чимось на кшталт мотузки, за яку вона хапалася, коли земля йшла з-під ніг…
