За тиждень після похорону в її орендованій квартирі з’явився Роман Миронович Гайдук — нотаріус, який багато років вів сімейні справи. Він пам’ятав ще її діда, допомагав оформлювати передачу майстерні від одного покоління до іншого і завжди тримався так, ніби був не просто юристом, а майже родичем. Повний чоловік з акуратно зачесаним волоссям, м’якими руками й звичкою носити шкіряну теку під пахвою, ніби без неї не наважувався зайти до жодного дому.
— Марточко, дівчинко моя, — сказав він, опускаючись за кухонний стіл, — розмова буде важка. Не хотів би я приходити до тебе з такими паперами, але справи самі себе не вирішать.
Він розклав документи. Виявилося, що за кілька місяців до загибелі батько оформив кредит під заставу майстерні й причалу. Сума була не величезною за мірками бізнесу, але для Марти вона звучала як вирок. Батько нібито розраховував повернути гроші після сезону ремонту рибальських суден. Страхова виплата покривала лише частину боргу, а після розрахунків із банком у неї залишалися кошти на кілька місяців оренди й найнеобхідніші витрати.
Папери пахли друкарською фарбою й чужим спокоєм. У них усе було розкладено по пунктах: об’єкт застави, строки, відсотки, відповідальність, додаткові умови. Там не було ні батькових жартів, ні його звичного роздратування через дрібний шрифт, ні материнської акуратної позначки на полях. Лише рівні рядки, де людське життя перетворювалося на зобов’язання й суми. Марта перегортала сторінки й дедалі сильніше відчувала, що розмовляє не з документами, а з холодною стіною, за якою ніхто не збирається чути її запитання: чому їй нічого не сказали?
— Не розумію, — прошепотіла вона, вдивляючись у цифри, які розпливалися перед очима. — Тато не сказав би мені? Він завжди говорив, що в нас усе під контролем.
— Він був гордою людиною, — Гайдук зітхнув і накрив її долоню своєю теплою долонею. — Не хотів навантажувати тебе дорослими проблемами. Беріг, як умів.
Марта мовчки дивилася на підпис під додатковою угодою. Батьків почерк вона знала з дитинства: розмашистий, упевнений, із характерним натиском наприкінці прізвища. Тут літери здавалися дрібнішими, обережнішими, ніби їх виводила чужа рука, намагаючись не помилитися. Думка була неприємною й надто небезпечною, щоб пускати її глибоко. Горе притупляло підозріливість, утома робила будь-який сумнів схожим на примху. Марта закрила теку й змусила себе повірити поясненню людини, яка все життя називала її батьків друзями…
