Пошуки роботи швидко перетворилися на окреме приниження. Із незакінченою освітою її ніде не чекали. У конструкторському бюро ввічливо запитували диплом і досвід, на судноремонтному заводі — рекомендації, в офісах при порту — готовність починати з найнижчої ставки й усміхатися відвідувачам так, ніби попереду сяяло майбутнє.
Кожна відмова звучала по-різному, але означала одне й те саме. Десь їй співчутливо пропонували залишити резюме «на майбутнє», десь одразу закривали теку, щойно чули, що навчання не завершене. Вона виходила з приймалень із рівною спиною, а на сходах раптом забувала, як дихати. Особливо боляче було там, де знали батька: люди відводили очі, говорили про нього з повагою, але роботи все одно не давали. Повага не оплачувала житло й не повертала майстерню.
— На жаль, ми не можемо запропонувати місце людині без повної профільної освіти, — сказала працівниця відділу кадрів на заводі, де колись працював її батько.
Жінка навіть не підвела очей від монітора. Марта вийшла за прохідну, дійшла до зупинки й сіла на холодну лавку, відчуваючи, що ноги більше не тримають. Господиня квартири вже натякнула на підвищення оплати, гроші танули, як сніг на мокрому асфальті, а довкола не лишалося жодних дверей, за якими її могли б прийняти.
Вона набрала номер Гайдука. Він був єдиною дорослою людиною, якій іще можна було зателефонувати, не відчуваючи себе цілком зайвою.
— Романе Мироновичу, я обійшла майже все, що могла. Ніде не беруть. Кажуть, без досвіду й диплома я їм не потрібна. А в мене скоро не буде чим платити за кімнату.
Вона намагалася говорити спокійно, але голос зрадницьки здригнувся.
— Не падай духом, Марточко, — відповів нотаріус несподівано жваво. — Можливо, у мене якраз є вихід. Один мій давній клієнт шукає помічницю по дому. Людина заможна, платити готова щедро, житло надає. Робота спокійна, без принижень.
Він розповів про Назара Петровича Литвиненка — власника великої судноплавної компанії, який рік тому пережив вибух на борту власного судна під час випробувань. У тій самій катастрофі загинув його старший брат Данило. Сам Назар, за словами Гайдука, втратив слух і мову, відійшов від справ і тепер жив майже самітником у великому будинку на скелястому березі бухти. Йому потрібна була людина, яка житиме в домі, займатиметься прибиранням, допомагатиме по господарству й спокійно ставитиметься до його стану.
— Але ж я не економка, — розгубилася Марта. — Я не знаю, як обслуговують такі будинки.
— Там не шукають дипломовану управительку. Йому потрібна чесна, акуратна, тиха людина. А ти саме така. Решти тебе навчать. Погодься хоча б на зустріч, гірше не буде.
Вона погодилася майже відразу. Не тому, що пропозиція здавалася вдалою, а тому, що іншої дороги перед нею вже не було. Після розмови Марта ще довго сиділа на зупинці, притискаючи телефон до колін. Їй було соромно за полегшення: ніби вона зраджувала власні мрії, погоджуючись не проєктувати судна, а витирати пил у чужому домі. Але потім вона згадала неоплачені рахунки, порожній холодильник, теку з батьковими паперами й зрозуміла, що виживання теж потребує мужності. Коли людина стоїть на краю, вона перестає вибирати між добрим і поганим — вибирає між шансом і порожнечею…
