Наступного дня Гайдук заїхав по неї темною машиною з м’якими шкіряними сидіннями. Дорога йшла вздовж промислових околиць, повз склади, крани, суднові корпуси, що проступали крізь вологий серпанок. Нотаріус говорив майже без упину, ніби боявся, що в тиші вона передумає.
— Назару Петровичу тридцять сім. Після трагедії він став дуже замкненим. Спілкується записками, іноді жестами. Не став запитань про вибух, особливо про брата. Будь делікатна, і все складеться.
Будинок Литвиненка з’явився з-за повороту раптово. Триповерховий особняк зі світлого каменю стояв на виступі скелі, під яким темніла вода бухти. З терас і вікон відкривався вид на причали й доки, майже той самий, що Марта звикла бачити з батьківської майстерні, тільки тут море було взяте в дорогу раму: акуратні доріжки, ковані ворота, доглянуті газони, високі вікна з важкими шторами.
Ця розкіш не викликала заздрості. Радше від неї ставало ніяково, як від чужого пальта, накинутого на плечі без дозволу. Марта побачила внизу сіру лінію причалів і на мить уявила батька, який напевно хмикнув би, дивлячись на такий будинок: надто багато каменю, надто мало живої праці. Але за цією думкою відразу прийшла інша — людина, що живе тут, теж втратила близького через вибух. Гроші не врятували його від болю, а стіни зі світлого каменю не зробили біду менш справжньою.
Біля входу їх зустрів літній чоловік у бездоганному костюмі.
— Семен Павлович Вербицький, керуючий, — представився він стримано. — Назар Петрович чекає на вас у кабінеті.
Кабінет виявився просторим, світлим, із широкими вікнами на воду, масивним столом і полицями, заставленими морськими довідниками. Марта заздалегідь уявляла собі людину зламану, незграбну, можливо, роздратовану власною безпорадністю. Але чоловік біля столу зовсім не відповідав її очікуванням. Високий, підтягнутий, темноволосий, із прямою поставою й спокійним обличчям, він виглядав не жертвою нещастя, а людиною, яка звикла віддавати розпорядження. Лише погляд у нього був особливий — зосереджений, трохи відсторонений, ніби він дивився не на співрозмовника, а крізь нього, утримуючи в голові щось важливе.
Гайдук швидко написав кілька рядків на аркуші й простягнув господареві. Назар прочитав, кивнув і жестом запросив гостей сісти.
— Назар Петрович вітає вас, — пояснив Семен Павлович, звично стаючи поруч. — Він запитує, чи готові ви проживати тут постійно.
— Так, — відповіла Марта, намагаючись не виказати хвилювання. — Якщо моя робота справді буде потрібна, я готова.
Господар уважно стежив за її губами. Потім узяв блокнот, швидко написав відповідь і передав керуючому.
— Платня — сто двадцять тисяч на місяць, житло й харчування повністю за рахунок дому, — прочитав Семен Павлович.
Марта ледь не перепитала. Таких грошей вона не бачила ніколи й не знала, як за працю помічниці по дому можна платити суму, яка для неї ще вчора здавалася недосяжною.
— Я мушу сказати чесно, — промовила вона, дивлячись на Литвиненка, хоча їй усе ще було незвично говорити з людиною, яка нібито не могла чути. — У мене немає досвіду такої роботи. Я можу вчитися, але обманювати вас не хочу.
Сказавши це, вона приготувалася побачити розчарування. Останніми тижнями чесність здавалася розкішшю: майже всюди треба було виглядати впевненішою, досвідченішою, сильнішою, ніж вона була насправді. Але тут, у кабінеті з видом на море, Марта раптом зрозуміла, що не зможе вдавати. Надто багато брехні вже обвалилося на її життя, щоб починати нову роботу з маленького обману.
Назар трохи схилив голову. Його погляд затримався на ній довше, ніж вимагала проста ввічливість. Потім він знову написав кілька рядків.
— Роман Миронович розповів про вашу ситуацію, — переклав керуючий. — Освіта й уміння думати у вас є, побутові навички з’являться. Для мене важливіше, щоб у домі була чесна людина.
Пізніше Семен Павлович показав їй кімнату на другому поверсі: світлу спальню з окремою ванною і вікнами в сад. Після її тісної орендованої кімнати цей простір здавався неправдоподібним, майже чужим. Назар наприкінці зустрічі написав ще одну записку: випробувальний термін — місяць; якщо не вийде, розійдуться спокійно.
У кімнаті було надто тихо. Не чути було сусідського телевізора за стіною, кроків на сходовому майданчику, крана, що капав у спільній кухні. На тумбочці стояла лампа з матовим абажуром, у шафі висіли порожні плічка, на підвіконні лежала акуратно складена стопка нових рушників. Усе говорило про турботу й достаток, але Марта почувалася гостею, яка випадково ввійшла в чуже життя і тепер боїться зробити зайвий крок.
Марта потиснула йому руку й несподівано відзначила міцність цього рукостискання. Він подав долоню саме в ту мить, коли вона простягнула свою, не намацуючи, не помиляючись, ніби чудово бачив не лише її рух, а й намір. Вона відразу насварила себе за зайві думки. Людина могла просто бути уважною. Або звикнути жити інакше…
