На прощання Гайдук обійняв її біля машини.
— Ти все робиш правильно, дівчинко. Тут тобі буде надійно. Телефонуй мені щотижня, розповідай, як влаштувалася, не тримай усе в собі.
Увечері, залишившись у новій кімнаті, Марта довго не могла розібрати валізу. Вона сиділа на краю широкого ліжка й думала про те, як швидко життя вміє змінювати декорації. Ще недавно вона сперечалася з викладачем про проєкт корпусу рибальського катера, мріяла довчитися й повернутися в сімейну майстерню інженеркою. Тепер вона ставала помічницею в домі багатого мовчазного чоловіка, чия доля була скалічена вибухом так само, як і її власна.
Першої ночі Марта майже не спала. Великий будинок жив своїми звуками: десь стогнали підлоги, за вікнами шумів вітер у кронах, здалеку долинали гудки буксирів. О пів на сьому вона вже підвелася, вмилася й довго стояла біля вікна, розглядаючи сад, що йшов доріжками до оглядового майданчика.
Рівно о восьмій Семен Павлович запросив її до малої їдальні. Затишна кімната з видом на сад і крани далеких причалів була накрита на двох. Назар уже сидів за столом, перед ним лежав планшет із діловим листуванням. Марта помітила, що компанія, схоже, давно пристосувалася до особливостей господаря: документи надходили в електронному вигляді, листи можна було читати, відповіді — диктувати через помічників або набирати самому.
Назар написав їй коротке прохання: розповісти, як вона уявляє свій робочий день. Марта перелічила все, що вони обговорили напередодні: прибирання кімнат, допомога на кухні, прогулянки з господарем садом, читання ділових паперів уголос для себе і подальший короткий запис змісту, щоб він міг швидше орієнтуватися в листах.
Після сніданку він повів її до кабінету. Там на столі лежали звіти, контракти, схеми берегової лінії, плани причалів. Повітря було наповнене запахом паперу, шкіри й ледь вловної солі, що проникала навіть крізь зачинені вікна. Марта мимоволі відзначила, як упевнено він пересувається серед меблів. Не шарить рукою по спинках крісел, не звіряється з розташуванням предметів, не завмирає перед полицями, а відразу бере потрібну теку з потрібного ряду. Коли він відкрив шухляду столу, його рука лягла точно на потрібну ручку, як у музиканта, який знаходить клавішу в темряві. Вона вирішила, що за роки життя в домі людина просто вивчила кожен куток. Але ця впевненість усе одно лишила в ній слабке, майже непомітне занепокоєння…
