Удень вони вийшли в сад. Територія була доглянута до такої міри, що навіть камінці на доріжках здавалися розкладеними за розміром. Газони тяглися рівними зеленими смугами, клумби були підрізані, рожеві кущі пахли терпко й свіжо, а за низькою огорожею відкривалася бухта з неквапливим рухом суден.
Назар зупинився біля троянд і підвів голову, ніби вловлював щось у повітрі.
— Назар Петрович любить це місце, — тихо пояснив Семен Павлович, помітивши погляд Марти. — Каже, після травми запах моря й квітів став для нього яснішим, майже об’ємним.
Вона йшла поруч із господарем, записувала короткі фрази на аркуші й показувала йому, якщо треба було уточнити якусь деталь. Він читав швидко, майже не затримуючись, стежив і за папером, і за її обличчям. Іноді ставив запитання жестом, іноді просто кивав, пропонуючи продовжувати.
Раптом з боку води долинув протяжний гудок буксира. Назар різко повернув голову точно туди, звідки прийшов звук. Рух був надто точним, надто миттєвим. Марта зупинилася на пів кроку, але відразу змусила себе знайти пояснення. Гудок міг віддаватися вібрацією в камені, повітрі, землі; людина, яка все життя пов’язана з морем, напевно навчилася відчувати подібне тілом.
Увечері Семен Павлович розповів їй на кухні, що до катастрофи господар дуже любив музику. У вітальні стояла дорога аудіосистема, а вздовж стіни тяглися полиці з платівками. Тепер Назар, за словами керуючого, сприймав музику через вібрації: долонею на дерев’яному корпусі програвача, ступнями через підлогу, пам’яттю, що лишилася від колишнього життя.
Пізніше господар запросив Марту до вітальні. Він увімкнув платівку, і приміщення наповнилося тихою віолончеллю. Назар сидів біля каміна із заплющеними очима, поклавши долоню на програвач. У цю хвилину він здавався їй людиною, в якої відібрали цілий світ, але яка вперто намагалася втримати бодай тінь колишніх звуків.
Перед сном вона зателефонувала Гайдуку, як обіцяла.
— Усе добре, Романе Мироновичу. Будинок великий, робота поки зрозуміла. Назар Петрович спокійний, жодних труднощів немає.
— От і славно, — у голосі нотаріуса чулося задоволення. — А як він тримається? Не дратується? Не говорить… тобто не пише, які в нього плани? Не збирається змінювати розпорядок?
Марта здивувалася такій докладності запитань, але вирішила, що він справді хвилюється за клієнта й за неї.
— Він багато працює з паперами. Увечері слухав музику. Все спокійно.
Вона майже сказала про дивний поворот голови на гудок буксира, про точність його рухів, але в останню мить стрималася. Не тому, що хотіла щось приховати, а тому, що сама ще не розуміла, чи є тут що приховувати. Гайдук був другом сім’ї, але його запитання звучали так наполегливо, що Марта вперше відчула бажання залишити частину спостережень при собі.
— Телефонуй регулярно, дівчинко. Мені важливо знати, що в тебе там усе благополучно.
Тієї ночі Марта ще не розуміла, що спокій будинку на скелі був тонкою ширмою. За нею вже рухалися тіні, і людина, яку всі вважали позбавленою слуху й голосу, помічала значно більше, ніж дозволяла собі показати…
