За тиждень життя в особняку ввійшло в ритм. Сніданок о восьмій, кабінет, листи, прогулянка, обід, вечірня музика. Але разом зі звичкою прийшло й інше — спостережливість. Марта дедалі частіше вловлювала дрібниці, які не вкладалися в образ безпорадної глухої людини, хоча кожна окремо могла мати розумне пояснення.
Вона вже знала, у якій шафі лежать чисті скатертини, які чашки Назар віддає перевагу вранці, коли Семен Павлович перевіряє пошту і о котрій годині садівник зачиняє теплицю. Звичка зазвичай заспокоює, але тут вона лише підкреслювала невідповідності. Чим краще Марта вивчала будинок, тим помітнішими ставали деталі, які не пасували до загальної картини, мов неправильно вставлені фрагменти мозаїки.
Одного ранку вона читала листи від керівників філій. Робила це неголосно, радше для себе, водночас виписуючи для Назара головні пункти. Рука зачепила чашку з чаєм. Порцеляна покотилася до краю столу. Марта скрикнула, але не встигла навіть підвестися: Назар, не дивлячись у бік чашки, спіймав її точним рухом, ніби бачив траєкторію падіння заздалегідь.
— Дякую, — сказала вона розгублено.
Він лише ледь усміхнувся й повернувся до документів. Пізніше на кухні Семен Павлович, помітивши її задумливість, пояснив:
— Назар Петрович став неймовірно чутливим до вібрацій. Стіл, підлога, повітря — усе передає рух. Лікарі кажуть, організм іноді компенсує втрачене.
Це звучало переконливо. Марта кивнула й більше не сперечалася, хоча в пам’яті все одно лишилася мить, коли рука Назара встигла до чашки раніше за її переляк. Але за день у саду він раптом простежив поглядом чайку, яка з’явилася збоку, майже безшумно, з того боку, куди він не дивився. Птах ковзнув над кущами білою тінню, і його очі рушили за ним так природно, ніби він почув змах крила. А ще пізніше він указав на дальню огорожу й написав: «Здається, там сьогодні розкрився новий кущ».
Марта підійшла й побачила квітучий шипшиновий кущ, який напередодні ще стояв у бутонах.
— За запахом, — знову сказав Семен Павлович, хоча вона нічого не запитувала вголос. — У нього тепер нюх гостріший, ніж раніше.
Пояснення складалися одне до одного, як акуратно підігнані дошки. У кожному не було тріщини, але вся конструкція чомусь не вселяла міцності. Марта ще не наважувалася назвати це підозрою, але всередині вже оселилося відчуття, що її м’яко, майже непомітно відводять від якихось дверей, які вона поки не повинна відчиняти.
Найдужче дивне сталося пізно ввечері. Вона зайшла до вітальні по забуту книжку й зупинилася біля прочинених дверей. Назар сидів біля програвача із заплющеними очима. Платівка крутилася, лунав фортепіанний концерт. І господар ворушив губами — не випадково, не безладно, а в точному ритмі мелодії, ніби подумки підспівував добре знайомому твору. На його обличчі не було ні смутку, ні напруження; навпаки, він виглядав так, ніби чує музику не пам’яттю, а просто зараз, кожною нотою. Людина, яка цілий рік не чує, могла пам’ятати мелодію. Але щоб так точно влучати в кожен поворот — це здавалося неймовірним. Марта безшумно відступила, не бажаючи його збентежити, але запитання вже застрягло в свідомості гострим уламком…
