У суботу до воріт під’їхала дорога машина. З неї вийшов молодий чоловік років двадцяти дев’яти — бездоганно вдягнений, упевнений у собі, з тією легкою зверхністю, яка з’являється в людей, звиклих входити без запрошення.
— Богдан Мирославович приїхав, — повідомив Семен Павлович. — Вихованець Назара Петровича. Не рідня по крові, але господар узяв його в сім’ю підлітком, коли той залишився без батьків.
Богдан Сивак увійшов до вітальні з широкою усмішкою, відрепетируваною до блиску.
У ньому було щось надто гладеньке: бездоганний вузол краватки, м’яка шкіра рукавичок, упевнений рух людини, яка заздалегідь знає, яке враження справить. Марта бачила таких молодих керівників у приймальнях портових компаній — вони говорили про майбутнє так, ніби вже купили його разом із меблями в кабінеті.
— Дядьку Назаре, як ти? Бачу, у тебе нова помічниця.
Він повернувся до Марти й затримав погляд трохи довше, ніж дозволяла звичайна ввічливість.
— Богдан. Радий познайомитися. Сподіваюся, мій дядько не надто ускладнює вам життя?
— Назар Петрович дуже уважний і вихований, — відповіла Марта, передаючи господареві записку з привітанням.
Назар написав коротке запитання. Семен Павлович озвучив:
— Як ідуть справи у філії на далекому узбережжі?
— Загалом нормально, — Богдан сів, закинувши ногу на ногу. — Але, дядьку, ти сам розумієш: деякі рішення не можна тримати в теках тижнями. Конкуренти працюють швидко. Тобі зараз складно вести переговори особисто, і це б’є по компанії.
У його голосі була турбота, але під нею бриніла металева нота. Назар узяв блокнот і написав відповідь.
— Поки я здатний ухвалювати рішення, я ухвалюватиму їх сам. Документів і листування для цього достатньо.
— Звісно, ніхто не сперечається, — Богдан підняв руки примирливо. — Я просто хочу, щоб справа, яку будувала наша сім’я, не втрачала позицій через обставини.
Після його від’їзду Назар довго сидів біля столу, нерухомий, із закритим блокнотом перед собою. У кімнаті ніби лишився слід чужих парфумів і недомовленої загрози. Марта прибирала чашки повільніше, ніж звичайно, даючи господареві час опанувати себе, але бачила: річ не у втомі. Візит Богдана ранив його саме тому, що ця людина колись була майже сином. Вона поставила поруч чашку трав’яного чаю й обережно сказала:
— Він здається… не найприємнішою людиною.
Назар ледь помітно всміхнувся й написав:
— Він син далеких родичів моєї матері. Я виховував його майже як сина. Але за останній рік він став чужим.
Перед від’їздом Богдан перехопив Марту в коридорі. Семен Павлович у цей момент пішов провести водія, і молодий чоловік скористався секундою усамітнення.
— Розумію, як непросто працювати поруч із людиною в такому стані, — сказав він м’яко. — Якщо знадобиться допомога або просто захочете поговорити з тим, хто знає цю сім’ю зсередини, телефонуйте.
Він простягнув візитівку й затримав пальці на її долоні на мить довше, ніж потрібно.
— І ще. Мені важливо розуміти, як дядько почувається насправді. Не за офіційними словами керуючого, а без прикрас. Лікарі іноді приховують від родичів неприємні речі.
Марта взяла візитівку, але всередині все насторожилося. Його прохання було надто схоже не на турботу, а на спробу поставити її між господарем дому та його власним життям…
