Увечері вона знову телефонувала Гайдуку. І знову нотаріус ставив запитання, надто схожі на запитання Богдана: чи спокійний Назар, чи не говорив він про передачу повноважень, чи не обговорював документи про здоров’я, чи не збирається кудись їхати, чи не з’являлися нові люди в домі.
— Романе Мироновичу, — не витримала Марта, — навіщо вам так докладно знати його розпорядок?
У слухавці на частку секунди повисла тиша.
— Марточко, я ж багато років займаюся справами Назара Петровича. Мені важливо розуміти, чи не загострюється ситуація. Крім того, я сам тебе туди рекомендував. Не хочу, щоб ти опинилася в незручному становищі.
Голос знову став м’яким, але перша різкість уже встигла зачепити слух. Після розмови Марта довго тримала телефон у руці. Двоє людей, не пов’язаних між собою безпосередньо, цікавилися одним і тим самим — здоров’ям, документами, планами господаря. І обидва робили вигляд, ніби дбають насамперед про неї.
За кілька днів вона проходила повз кабінет пізно ввечері й побачила Назара з телефоном. Не з планшетом, яким він користувався для ділового листування, а з простим невеликим апаратом, що з’явився ніби нізвідки. Він швидко набирав повідомлення, квапливо, одним пальцем, потім сховав телефон у верхню шухляду столу й замкнув маленький замок.
Лише після цього він помітив Марту у дверях. Його обличчя лишилося спокійним. Він узяв аркуш і написав:
— Щось потрібно?
— Я хотіла спитати, чи не принести вам води на ніч, — відповіла вона, намагаючись не дивитися на шухляду.
Відтоді Марта мимоволі стала уважнішою. Коли до воріт під’їжджала незнайома машина, Назар підводив голову за кілька секунд до дзвінка від охорони. Коли в домі щось падало в далекому коридорі, він часом обертався, хоча Семен Павлович пояснював це вібрацією. Коли надворі тихо розмовляли садівники, він змінював вираз обличчя так, ніби вловлював окремі слова.
Її власна поведінка теж змінилася. Вона дедалі частіше ловила себе на тому, що говорить тихіше, ніж зазвичай, ніби перевіряючи, чи повернеться він. Потім соромилася цієї перевірки: хіба можна так ставитися до людини, яка пережила травму? Але слідом згадувала схований телефон, нічні записки, запитання Гайдука й Богдана — і сором поступався місцем тривозі.
Одного ранку до огорожі саду з боку набережної підійшла жінка середніх років у строгому костюмі. Вона заговорила неголосно, навіть не чекаючи, поки Назар повернеться. Марта, яка підрізала кущі неподалік, виразно побачила: господар різко обернувся на звук її голосу, а потім, помітивши помічницю, швидко закрив записник. Жінка невдовзі пішла.
— Журналістка, — написав Назар. — Питала про благодійний фонд. Я відмовився від інтерв’ю.
Пояснення було простим, але довіри вже не викликало. Марта не знала, хто ця жінка: таємна знайома, людина з минулого, зв’язкова у справі про вибух? Підозри вели її в різні боки, але одне ставало дедалі яснішим — у цьому домі правду ховали не гірше, ніж гроші в сейфі…
