У сирій камері, де вапно осипалося зі стелі, сидів чоловік, перед яким не любили затримувати погляд навіть ті, хто все життя прожив серед ножів, ґрат і чужого страху. Його називали Фарфором. Вимовлена вголос, ця кличка звучала майже невинно, але в злодійському середовищі вона важила більше за будь-який вирок: зустріч із ним рідко залишала людині право на колишнє життя.
Він народився 1947 року, коли старе портове місто ще не встигло оговтатися від голоду, руїни й повоєнної жорстокості. У тісній комунальній квартирі, серед чужих каструль, рипучих дощок підлоги й вічної черги до вмивальника, Марія Коваленко народила хлопчика, якому дали ім’я Назар. Його батько зник у воєнній круговерті: чи то загинув, чи просто розчинився серед тисяч чоловіків, які так і не повернулися до своїх родин. Достеменно про це не знав ніхто, а Марія з часом перестала й питати.
Працювала вона прибиральницею в порту. Ішла затемна, поверталася з потемнілими від утоми руками, що пахли мокрими дошками, сіллю й дешевим милом. Грошей ледь вистачало на хліб, гас і найпростіші крупи. Але Назар, як потім згадували сусіди, не був схожий на звичайну голодну дитину. Він майже не плакав. Навіть коли живіт зводило порожнечею, він лежав спокійно й дивився на дорослих сірими очима, від яких у жінок на спільній кухні чомусь хололо під лопатками.
Місто жило на стику двох законів. Удень вулицями проходили патрулі, чиновники вимагали порядку, в установах висіли гасла про нове життя. Уночі ж прокидалися ринки без вивісок, підвальні склади, азартні кімнати, таємні обміни й старі злодійські зв’язки, що пережили війни, табори й зміну влади. Кожен двір мав свого господаря, кожна крамниця — невидимого покровителя, кожна людина розуміла: інколи вирішує не той, у кого печатка, а той, хто знає, до кого прийти після заходу сонця.
Старий район, де ріс Назар, вважався місцем, куди сторонні заходили обережно. Там іще трималися давні авторитети — люди з короткими біографіями, довгою пам’яттю й звичкою платити за зраду без зайвих слів. Головним серед них був Левко Марченко на прізвисько Портовий. Він рідко з’являвся вдень, ще рідше говорив голосно, але його ім’я змушувало замовкати цілі компанії. Саме Портовий першим помітив худого хлопчиська, який міг годинами сидіти біля стіни й стежити за грою дорослих так уважно, ніби рахував не карти, а людські слабкості.
Назарові тоді було п’ять чи шість. Він уже розумів, що у дворі слова вартують менше за погляд, а обіцянки — менше за борг. Діти билися за іржаві ґудзики й шматки цукру, жінки сварилися біля колонки, чоловіки поверталися з порту з набитими за пазухою дрібницями. Назар мовчав і запам’ятовував. Хто кому винен. Хто боїться міліцейської дільниці. Хто бреше, коли дивиться праворуч. Хто усміхається перед тим, як ударити.
Портовий потім казав своїм людям, що бачив у цій дитині не нахабство й не дитячу жорстокість, а щось рідкісніше: холодну здатність чекати. Хлопчисько не рвався в бійку, не просив захисту, не намагався сподобатися старшим. Він просто був поруч — тихий, блідий, уважний, ніби вже тоді збирав місто по шматках у своїй пам’яті. І чим довше старий злодій спостерігав за ним, тим ясніше розумів: у дворі росте не черговий кишенькар, а істота зовсім іншого штибу…
Марія, заклопотана виживанням, не відразу помітила, як швидко син перестав бути дитиною. Для неї він залишався хлопчиком, якого треба нагодувати, взути, вкласти спати на продавлене ліжко за фіранкою. Але іноді, повертаючись пізно, вона заставала його біля вікна. Назар не грався, не читав, не вовтузився зі знайденими залізяками. Він дивився вниз, у двір, де чоловіки перемовлялися біля сараю, де жінка лаялася з п’яним чоловіком, де підлітки ділили здобич після ринкової штовханини. У цьому погляді не було святкової цікавості. Він ніби вчився читати світ за тінями…
