Сусіди ставилися до нього по-різному. Одні жаліли: безбатченко, худий, мовчазний, росте серед голоду й чужих криків. Інші цуралися, хоча не могли пояснити чому. Іноді якась жаліслива жінка намагалася погладити його по голові, але Назар ледь відхилявся, не різко, без грубості, і від цього жесту ласка обривалася сама собою. Він не любив, коли до нього торкалися. Не тому, що боявся, а тому, що не визнавав за людьми права порушувати його невидиму межу.
Батько в розмовах майже не з’являвся. Марія іноді діставала стару фотографію, на якій чоловік у вицвілій формі дивився в об’єктив утомлено й прямо. Назар розглядав знімок без звичайної дитячої туги. Він не питав, чи повернеться той. Не просив розповісти, яким він був. Відсутність батька не стала для нього раною, яку треба ятрити. Вона стала порожнім місцем, куди згодом лягло інше відчуття: якщо у світі ніхто не зобов’язаний тебе захищати, значить, ти зобов’язаний збудувати захист сам.
Комунальне життя з його вічними сварками, чужими каструлями, скаргами на нестачу грошей і прихованими образами рано навчило його головного: люди рідко говорять справжню причину свого гніву. Жінка свариться через сіль, бо боїться голоду. Чоловік кричить про честь, бо вчора програв гроші. Стара скаржиться на шум, бо їй страшно померти непоміченою. Назар бачив ці зв’язки надто рано, і тому чужі слова для нього швидко перестали бути головним доказом правди.
Так формувалася його внутрішня тиша. У ній не було ні дитячої мрійливості, ні звичайної образи на долю. Вона була схожа на порожню кімнату, де акуратно розкладають інструменти. Пізніше багато хто намагався зрозуміти, звідки у Фарфора взялася ця моторошна зібраність. Відповідь була в тих роках: у холодних кухнях, у портовому запаху сирості, в очах матері, яка втомилася просити, і в старому дворі, де кожен день показував, що жалість не рятує слабкого, якщо поруч є той, хто вже вирішив узяти своє.
Перший поголос про Назара пішов районом, коли йому виповнилося сім. В один із дворів прийшла приїжджа шпана — четверо дорослих хлопців з іншого міста, надто гучних, надто самовпевнених, надто мало обізнаних із місцевими правилами. Вони вирішили, що старих господарів можна відсунути грубістю, і в короткій сутичці тяжко покалічили одного з людей Портового. Для вулиці це була не просто бійка. Це була заява.
Назар стояв біля воріт і дивився. Він не втручався, не кричав, не біг по дорослих. Коли все скінчилося, він запам’ятав обличчя чужаків, їхню ходу, розмову, запах дешевого тютюну, навіть тріснуту пряжку на ремені одного з них. Потім зник. Ніхто не бачив, як він стежив за приїжджими, як з’ясував, де вони зупинилися, кому платили за нічліг і куди виходило чорне ґанок. Уранці в місті говорили про пожежу в старому заїжджому домі. Офіційно винною назвали ветху проводку, і в паперах усе виглядало буденно. Але люди Портового знали: випадковості іноді мають дитячий зріст і сірі очі.
Відтоді Назар перестав бути для старших просто сином прибиральниці. Його ім’я почали вимовляти тихіше, з ледь помітною паузою. Портовий узяв хлопчика під свій нагляд, хоча навіть він не міг уявити, якою ціною обернеться це заступництво для всього злодійського світу. Назар не дістав ні посади, ні клички, ні права сидіти серед дорослих. Йому просто дозволили бути поруч. Для нього цього було досить.
Школа проходила повз нього, як шум за зачиненими дверима. Він з’являвся на уроках рідко, дивився у вікно й мовчав, поки вчителька не починала роздратовано стукати указкою по столу. Справжню освіту Назар здобував у підвалах, на горищах, біля портових складів, у темних кутках ринків. Він слухав розмови спекулянтів, злодіїв, вантажників, жінок, які продавали чуже добро з-під поли. Вчився відрізняти порожню браваду від реальної влади, борг — від прохання, страх — від поваги…
