До десяти років він знав тюремні звичаї краще за багатьох дорослих новачків. Розумів, чому одна людина має право говорити на сходці, а інша зобов’язана мовчати; чому картярський борг може коштувати життя; чому слово, дане при свідках, важче за підпис. Грати в карти він навчився не заради виграшу, а заради спостереження. Його цікавили не масті, а обличчя гравців: тремтлива жилка на скроні, стиснуті губи, надто швидкий вдих перед ставкою.
Головною його силою була не рука. Тілом Назар залишався звичайним худим підлітком, не вищим і не міцнішим за інших. Він не бився заради доказу, не любив гучних погроз і не носив ножа напоказ. Його зброєю ставали тиша, точне слово й уміння безпомилково намацувати в людині болюче місце. Дорослий кримінальник міг сміятися з нього, поки Назар мовчав. Але варто було хлопцеві підвести очі й вимовити кілька спокійних фраз — сміх обривався, ніби хтось стиснув горло невидимою рукою.
Узимку 1957 року ця риса стала остаточною. Мороз стояв такий, що море здавалося свинцевим, а двори вранці дзвеніли від промерзлих калюж. У місті йшла чергова кампанія проти тіньової торгівлі, канали з продуктами перекривали один за одним, і голод знову пробрався в комуналки, як старий знайомий. Назар не їв три дні. Він сидів у дворі й дивився, як інші діти, розчервонілі від холоду, кусають хліб між сніговими іграми. Попросити він міг. Але в ньому вже жило правило, яке згодом стане основою всієї його влади: просить той, хто визнає чуже право відмовити…
У двір забіг бездомний собака — худий, обережний, з розумними, майже людськими очима. У зубах він тримав половину буханця, явно вкрадену на ринку. Діти загаласували, хтось кинув сніжкою, але собака спритно ухилився й спробував знайти сховок біля сараїв. Назар підвівся повільно, без метушні, ніби йшов не до тварини, а до давно ухваленого рішення.
Він простягнув руку, ніби хотів погладити, і собака на мить повірив цьому спокою. Те, що сталося потім, діти бачили, але ніхто з них не розповів дорослим. Надто страшним було не саме діяння, а обличчя Назара — нерухоме, порожнє, позбавлене злості. Коли все скінчилося, він узяв хліб, сів на своє попереднє місце й почав їсти маленькими шматками, не поспішаючи. Того дня він остаточно зрозумів: слабкість не викликає жалю в голоду, а сила починається там, де людина здатна перейти межу, перед якою інші зупиняються.
Після цього випадку діти почали обходити Назара стороною. Вони не називали його чудовиськом, не скаржилися матерям, не збиралися мститися. Дитячий двір швидко відчуває небезпеку й не марнує слів там, де слово може повернутися ударом. Якщо Назар сідав на край пісочниці чи біля стіни сараю, навколо лишалося вільне місце. Він не вимагав його, але воно з’являлося саме, як коло холоду навколо крижаної брили.
Марія нічого не дізналася. Увечері вона повернулася з роботи, поставила на стіл рідку юшку й, не підводячи очей, спитала, чи їв він сьогодні. Назар відповів коротко: їв. Вона втомлено кивнула й не стала розпитувати. У цьому теж була школа: бідність часто робить людей сліпими не від байдужості, а від неможливості витримати ще одну правду.
Наступного дня хлопчик знову з’явився у дворі, ніби нічого не сталося. Тільки тепер його погляд затримувався на людях інакше. Він ніби перевіряв своє нове знання: хто здатен переступити через внутрішню заборону, а хто все життя зупинятиметься на краю. Пізніше, вже дорослим, Фарфор не раз використає саме цю відмінність. Одних можна купити, інших налякати, третіх змусити відчути провину. Але найцінніші й найнебезпечніші — ті, хто одного разу виявив у собі здатність іти далі.
Навколо нього завжди було багато шуму, але сам він рано навчився відділяти шум від сенсу. Галаслива людина, як зауважив Назар, найчастіше намагається зайняти простір, якого в неї немає всередині. Спокійний небезпечніший, бо не витрачає сили на докази. Цю думку він виніс із двору і потім повторюватиме своїм людям уже без слів — усією власною манерою триматися. Чим напруженішою ставала ситуація, тим тихіше говорив Фарфор. І чим тихіше він говорив, тим уважніше слухали інші…
