У ньому не було звичайної підліткової жаги визнання. Багато хлопчаків мріяли, щоб їх боялися на розі, щоб старші називали на прізвисько, щоб дівчата дивилися вслід. Назарові було байдуже до зовнішніх знаків. Він хотів не враження, а результату. Якщо людина підкорялася, неважливо, зробила вона це з повагою, ненавистю чи мовчазним жахом. Головне — вона змінила поведінку. Пізніше саме це зробить Фарфора управлінцем, а не просто жорстоким вуличним хижаком.
Порт, де працювала Марія, став для нього другою школою. Офіційно дітям не можна було перебувати серед складів, кранів і мокрих настилів, але охоронці звикли до тихого хлопчика. Він допомагав матері тягати ганчірки, пересував легкі ящики, приносив воду. Дорослі бачили в ньому непомітну тінь біля прибиральниці й тому не берегли слів. Назар слухав.
Він швидко зрозумів, що порт тримається не лише на документах і вантажних книгах. Одні робітники підкрадали з ящиків, інші перепродавали дефіцит через знайомих, треті попереджали своїх про перевірки. Марія не ставила зайвих запитань, коли їй пропонували купити щось дешевше за звичайне. У бідності мораль ставала тонкою тканиною, яку легко рвав перший же голодний вечір.
Назар запам’ятовував не товари, а зв’язки. Хто кому віддає частину прибутку. Хто п’є після зміни й починає говорити зайве. Хто збирає на лікування матері. Хто боїться, що його звільнять. До одинадцяти років він знав порт так, ніби народився між складськими воротами. А коли серед працівників почали зникати гроші з особистих речей, підозри впали на випадкових підлітків, які пробиралися до складів. Ніхто не дивився на худого сина прибиральниці, який увечері мовчки мив підлогу поруч із матір’ю.
Украдене він не витрачав на солодощі. Назар купував відомості. Невелика сума — і вантажника попереджено про перевірку. Ще трохи — і торговка дізнається, що конкурент збирається зайняти її місце. Спекулянт отримує підказку, де завтра з’явиться рідкісний товар. Натомість усі вони розповідали Назарові те, що бачили й чули, часом навіть не розуміючи, кому насправді віддають владу над собою.
До дванадцяти років його мережа вже вкривала старий портовий район. Він дізнавався про підготовлювані крадіжки раніше за потерпілих, вгадував кроки поліції точніше за бувалих злодіїв, бачив розстановку сил так ясно, як дорослі не бачили навіть власних дворів. Тоді Портовий наказав привести хлопця до підвалу старого будинку. Там стояв важкий дубовий стіл, пахло сирістю, тютюном і вином. Довкола сиділи люди, кожен із яких міг одним ударом зламати життя звичайній людині.
Назар стояв перед ними рівно. Без виклику, але й без пошани. Портовий ставив запитання, намагаючись зрозуміти, звідки в дитини стільки відомостей. Назар відповідав коротко, майже сухо. Він не виправдовувався, не хизувався, не просив залишити його в спокої. Просто складав факти на стіл, як карти. Коли старий авторитет спитав про чутки довкола майбутньої облави на один із притонів, хлопець назвав час, склад групи й порядок дій. За годину люди Портового повернулися бліді: усе підтвердилося.
Відтоді Портовий почав перевіряти хлопця частіше. Спершу давав дрібні доручення: з’ясувати, хто з’явився на ринку, де ховають крадений товар, чому один із вантажників раптом перестав виходити на зміни. Назар приносив відповіді без зайвих слів. Іноді він помилявся в дрібниці, але майже ніколи — в логіці. Якщо не знав факту, то розумів напрям, у якому треба шукати. Для старого авторитета це було цінніше за впевнену брехню дорослих.
Наближені Портового недолюблювали хлопця. Їм здавалося принизливим, що дорослі злодії чекають думки худого підлітка. Але заперечувати було важко. Попередження Назара рятували гроші й людей, а іноді — свободу. Поступово роздратування змішалося зі страхом. Ніхто не розумів, як він збирає відомості. Одні думали, що в нього десятки платних вух. Інші забобонно шепотіли, ніби він просто вгадує. Правда була простіша й страшніша: Назар не пропускав дрібниць, які решта вважала сміттям.
Портовий намагався навчити його обережності. Він казав, що злодійський світ терпить розумних, але ненавидить тих, хто надто рано показує свою перевагу. Назар слухав, кивав і все одно лишався собою. Він не вихвалявся, але й не приховував того, що знає. Його мовчання часто звучало гучніше за чужу браваду, і старий розумів: хлопця можна спрямовувати, але не можна по-справжньому приручити…
