Саме тоді між ними виник дивний зв’язок. Портовий бачив у Назарі учня і, можливо, спадкоємця. Назар бачив у Портовому не батька — це місце в ньому давно заросло кригою, — а живу бібліотеку влади. Він вбирав не лише правила, а й інтонації: як старий витримує паузу, коли треба змусити співрозмовника виправдовуватися; як змінює тему, якщо хоче перевірити брехню; як не обіцяє покарання, щоб людина сама домалювала його в голові.
Після тієї ночі Назар став для Портового чимось на кшталт таємного радника. Формально він залишався дитиною, якій не належало сидіти серед старших, але перед великими рішеннями старий злодій дедалі частіше питав: «Що скаже малий?» І малий говорив. Небагато, але так, що дорослі прислухалися.
З часом Назар зрозумів: відомості самі собою нічого не важать. Влада народжується не в знанні факту, а в здатності вкласти його в потрібне вухо в потрібну мить. Він почав вивчати людей майже з науковою холодністю. Дивився, як змінюється голос під час брехні, як пальці шукають край столу, коли людина боїться, як сміх стає гучнішим перед слабкістю. Особливо його цікавив страх. Не біль, не загроза, не крик — саме страх перед невідомим. Людина могла витримати удар, якщо бачила руку. Але вона ламалася, коли не розуміла, звідки прийде наступний.
Перевірив він це на дрібному портовому злодюжці, який спробував приховати частину плати за відомості. Назар не став ні бити його, ні обіцяти розправу. Він просто зустрів його біля виходу зі складу й тихо заговорив про дружину, про дітей, про стару матір, що жила в тісній кімнаті на іншому кінці міста. Він називав подробиці — розклад, звички, маленькі родинні таємниці. Злодій спершу грубіянив, потім замовк, а наприкінці розмови стояв із посірілим обличчям. Назар так і не вимовив прямої погрози. Але чоловік зрозумів: його життя вже лежить на долоні в хлопця.
До тринадцяти років ця манера стала впізнаваною. Назар не підвищував голосу, не розмахував руками, не шукав глядачів. Він говорив м’яко, майже ввічливо, але після його слів у людей починали тремтіти коліна. Дорослі злочинці дедалі частіше уникали залишатися з ним наодинці. Від нього віяло не юнацькою зухвалістю, а якоюсь неживою зосередженістю. Так і з’явилася кличка — Фарфор. Надто гладке обличчя, надто рівний погляд, надто нерухома маска для дитини, яка вже розуміла ціну смерті краще за багатьох старих.
Навесні 1960 року заарештували Портового. Взяли його під час закритої сходки, де мали обговорювати переділ кількох прибуткових справ. Пізніше до району дійшла звістка: старий злодій не пережив ув’язнення. Операцію було проведено бездоганно: силовики знали місце, годину, склад учасників, навіть те, хто де сидітиме. У середовищі Портового почалася паніка. Всі розуміли: хтось зі своїх продав сходку. Але підозрювали то одного, то другого, і що гучніше сперечалися дорослі, то спокійнішим ставав Назар.
Він перевіряв кожного, хто міг знати подробиці. Порівнював дати, розмови, випадкові зустрічі, чужі борги й дивні зникнення. Два тижні він майже не спав. Ще за тиждень у нього склалася картина. Зрадником виявився Павло Остапенко — старий соратник Портового, людина, яку поважали за вірність і довгу тюремну біографію. Саме тому удар мав бути таким, щоб його запам’ятали всі.
Назар не став діяти одразу. Він обрав покарання, яке злодійський світ потім переказував десятиліттями, щоразу стишуючи голос. Довкола Остапенка почали траплятися нещастя: одне за одним руйнувалося все, що тримало його на землі. Кожна біда виглядала випадковою, кожну можна було пояснити долею, але сам Павло з першого дня розумів, чия тінь стоїть за тим, що відбувається. Він старів на очах, перестав виходити з дому, здригався від кроків на сходах і дедалі частіше розмовляв із порожнечею.
Коли він лишився сам, Назар прийшов до нього вночі. Про що вони говорили, ніхто не дізнався. Уранці Остапенка знайшли мертвим, поруч лежала записка зі зізнанням у співпраці з органами. Ті, хто бачив кімнату, потім запевняли: на стіні було виведене одне слово — «Фарфор». Від того ранку кличка Назара перестала бути насмішкою. Вона стала знаком невідворотності…
