Після смерті Остапенка дитинство Назара закінчилося не формально, а остаточно. У чотирнадцять його вже сприймали як учасника великої кримінальної гри, хоча за віком він іще мав би сперечатися з учителями й ганяти двором. Молоді йшли до нього по дозвіл, старі — по обережну пораду. Ніхто не називав його головним, але багато хто вже поводився так, ніби саме він ним і є.
У п’ятнадцять Фарфор контролював кілька груп у старому місті. Він не оголошував себе злодієм у законі: такий титул давали лише на сходці, і Назар надто добре знав традиції, щоб порушувати обряд. Але фактична влада дедалі частіше розходилася з формальними правилами. Він вирішував суперечки, розподіляв частки, попереджав про перевірки, змушував гарячі голови відступати без бійки. І робив це майже без демонстрації сили.
Навіть зовнішність Назара з часом стала частиною цієї легенди. Люди згадували не одяг і не жести, а нерухомість обличчя, через яку його кличка здавалася точною до жорстокості. Він міг слухати радісну новину, смертельну погрозу чи прохання про пощаду з однаково рівним виразом. У цій нерухомості довколишні бачили не спокій, а відсутність звичних людських зачіпок. Із людиною можна сперечатися, якщо розумієш, де вона злиться, де сумнівається, де хоче сподобатися. З Фарфором сперечатися було важко: він ніби прибирав з обличчя всі двері, через які до нього можна ввійти.
Фарфор ніколи не плутав страх із хаосом. Хаос лякав і його самого, хоча він ніколи б у цьому не зізнався. Непередбачуваний натовп, випадкова стрілянина, п’яна бійка, чужа істерика — усе це руйнувало розрахунок. Тому він прагнув не максимальної жорстокості, а максимальної керованості. Якщо досить однієї розмови, не потрібен удар. Якщо досить натяку, не потрібна погроза. Якщо людина сама домалювала наслідки, система зекономила силу й стала ще страшнішою.
Ця логіка поступово змінювала людей довкола нього. Вони починали заздалегідь питати себе, що подумає Фарфор, як він витлумачить їхній вчинок, які відомості вже лежать у нього на столі. Влада Назара проникала в чужі рішення ще до того, як він віддавав наказ. Це була найвища форма контролю: змусити людину носити наглядача всередині власної голови.
Його особливий стиль складався саме тоді. Фарфор ніколи не входив до приміщення гучно. Не носив дорогих речей напоказ, не оточував себе натовпом, не кидався погрозами. Він сідав трохи осторонь, слухав, а потім вимовляв кілька спокійних речень. Люди виконували їх із такою точністю, ніби від цього залежав не прибуток, а дихання. Нерідко так і було.
Одного разу підлеглий спробував обдурити його під час поділу доходів. За кілька днів цю людину знайшли живою, але цілком зламаною: вона не могла рухатися, хоча лікарі не знаходили явних ушкоджень. По дворах шепотіли, що перед цим у нього була довга розмова з Фарфором. Ніхто не знав, що сказав Назар, але відтоді охочих перевірити його терпіння поменшало.
До шістнадцяти років поголос про юного авторитета дійшов до далеких міст. Злодії обговорювали його з роздратуванням, цікавістю й прихованим страхом. Одні вважали, що хлопчиська пора поставити на місце, поки він не зруйнував звичні порядки. Інші відповідали, що розумніше буде не чіпати того, кого дорослі уркагани бояться називати вголос.
Перший серйозний виклик прийшов разом із чоловіком на прізвисько Степовий. Це був коронований злодій із величезним стажем, який пройшов тяжкі зони й звик, що його слово приймають без суперечок. Він приїхав до портового міста, заявивши, що наведе справжній лад і припинить самоуправство підлітка. Для розмови обрали старий винний підвал на околиці. Степовий прийшов із шістьма кремезними людьми. Фарфор — сам.
Розмова тривала менше години. Ззовні ніхто не чув ні крику, ні пострілу, ні бійки. Коли двері відчинилися, Степовий вийшов першим. Обличчя його було сіре, губи пересохлі. Він публічно визнав авторитет Назара і тієї ж ночі покинув місто. Його супровід із підвалу більше не вийшов. Подробиць Фарфор не розповідав ніколи. Пізніше казали, що Степовий до кінця життя прокидався від кошмарів і повторював одну й ту саму кличку, ніби намагався відігнати її від себе…
