Так завершилися роки, які в інших людей називають юністю. Шістнадцятирічний Назар Коваленко вже керував злочинним світом цілої прибережної території, вселяв жах загартованим кримінальникам і готувався до першого великого випробування. Попереду була тюрма — місце, де чужі легенди або стають залізом, або розсипаються на порох…
Літо 1964 року видалося задушливим не лише через погоду. У різних регіонах силові структури почали чергову кампанію проти організованої злочинності. Старі притони закривали, ринки шерстили, прокуратура працювала прискорено, і навіть найобережніші авторитети розуміли: колишні домовленості можуть перестати діяти будь-якої миті.
Назарові було сімнадцять. Він фактично тримав під контролем три райони портового міста, хоча формально все ще не мав найвищого злодійського статусу. Саме ця невідповідність і привернула увагу капітана Романа Дорошенка, досвідченого сищика, який вів справи щодо організованих груп. Дорошенко давно спостерігав за дивним юнаком, довкола якого ніби самі собою припинялися конфлікти. Капітан не вірив у випадковості. Сімнадцятирічний хлопець не міг самотужки керувати такою складною системою — отже, за ним стоять люди, яких треба вирахувати.
Заарештували Фарфора на світанку 23 липня. Двері вибили, коли він ще спав. Обшук нічого не дав, але це нікого особливо не засмутило: компромат шукали не в квартирі, а в голові затриманого. У кабінеті Дорошенка Назар уперше опинився в становищі, де співрозмовник намагався забрати в нього контроль над розмовою.
Капітан діяв без грубості. Він не кричав, не бив кулаком по столу, не обіцяв згноїти в камері. Він просто розкладав перед Назаром факти: дати, суми, прізвища, зв’язки, дивні смерті, зникнення, попередження, які злочинці отримували надто вчасно. Особливо довго Дорошенко говорив про Остапенка і ті біди, що перетворили його життя на руїну. Доказів не було, але капітан ясно показував: підозри зібрані в тугий вузол.
Пропозиція пролунала на третій день. Дорошенко сів навпроти, відсунув теку й сказав прямо: минуле можна залишити минулим, якщо Назар погодиться працювати з органами. Передавати відомості про авторитетів, попереджати про великі справи, допомагати викривати схеми. Натомість — свобода, захист, можливість жити не в тіні, а поруч із владою. Капітан навіть натякнув, що з такими здібностями Назар міг би зробити кар’єру в самій системі.
Фарфор слухав із кам’яним обличчям. Але всередині, вперше за довгий час, йому довелося визнати силу чужого ходу. Йому пропонували законний шлях до впливу. Доступ до інформації, можливість спрямовувати слідство, закривати одних і відкривати інших, знищувати конкурентів чужими руками. Для іншого це могло б стати вершиною. Для Назара — пасткою.
Ніч він провів в одиночній камері. Не спав, сидів на вузькій лаві й розглядав темний куток, ніби там була дошка з варіантами майбутнього. Співпраця давала владу, але робила його молодшим партнером.
Дорошенко, сам того не бажаючи, запропонував йому рідкісну форму визнання. В очах закону Назар був злочинцем, але в словах капітана звучало інше: офіційна система бачила в ньому не дрібного порушника, а розум, який можна було використати. Для сімнадцятирічного юнака це могло стати спокусою сильнішою за гроші. Його вперше не намагалися просто зламати — його хотіли включити в механізм, дати кабінетну владу, легальні посвідчення, право розпоряджатися чужими долями вже не з тіні, а через офіційні двері.
Але Назар бачив і зворотний бік. У будь-якому кабінеті є начальник, над начальником — іще один, а над ними — настрій часу. Сьогодні тебе захищають, завтра здають заради звіту. Злодійський світ жорстокий, але його закони зрозумілі: за зраду платять, за слово відповідають, за страхом стоїть пам’ять. Офіційна влада здавалася йому надто мінливою, надто схильною використовувати людину доти, доки вона корисна. Фарфор не хотів бути інструментом у чужій руці. Він сам збирався стати рукою.
Уранці увійшов Дорошенко. Назар підвів очі й сказав лише: «Я піду своєю дорогою». Капітан довго дивився на нього, потім кивнув майже шанобливо. Того ж дня справі дали хід. Обвинувачення побудували на незаконній торгівлі у великому розмірі; доказів було небагато, але часом і цього вистачало. Суд пройшов швидко. Назар не принижувався, не просив поблажливості, не перекладав провину. Він визнав окремі оборудки, але заперечував керівництво групою…
